Разом із суттєвим збільшенням виробництва українських кінострічок на передньому плані постала проблема: як писати про ці стрічки? Чи мусять кінокритики, висловлюючи свої професійні оцінки новим фільмам, враховувати всі локальні складнощі, зокрема й відсутність звички у аудиторії ходити в кінотеатри саме на українські фільми? Чи не варто українським кінокритикам бути поблажливішими до національного кіно, про яке перед цим роками майже не було чути і яке сьогодні має конкурувати із значно більш потужним західним кінематографом? І чи не слід розглядати безкомпромісних критиків (не в особистісному сенсі, а, так би мовити, перед обличчям істини, тої, яка була Аристотелю дорожчою за дружбу із Платоном) стрічок, подібних "Кіборгам", як громадян, що є потенційно небезпечними для національної безпеки нашої країни? Останнє — не хвороблива фантазія, а один з небезпечних, як нам здається, екстремумів дискусії, що періодично виникає у соцмережах між першим заступником голови Держкіно Сергієм Неретіним та спільнотою кінокритиків, зокрема Олександром Гусєвим
 
"Одна з набільших загроз під час війни — стати схожим на свого ворога",— сказав у розмові із нами Олександр, відстоюючи своє професійне право мислити вільно. "Зараз не час критикувати українські фільми, принаймні ті, що покликані об'єднувати українців перед загрозою російської агресії",— продовжує наполягати на своєму перший заступник голови Держкіно.  
 
В кінці минулого року "Відеотека" зробила спробу організувати круглий стіл, за яким сторони конфлікту могли би обговорити свої позиції та дійти згоди, але ця спроба виявилась невдалою: не відміну від Сергія Неретіна, ключові для цього конфлікту кінокритики не виявили бажання зустрічатись із цим чиновником у реалі. Тож ми вирішили зімпровізувати діалог між Сергієм Неретіним та Олександром Гусєвим, поставивши їм одні й ті самі питання. 
 
 
Над матеріалом працювали: журналіст Марина Баранівська, відеограф Світлана Григоренко