Насправді стрічка ісландського режисера Бенедикта Ерлінґссона має назву «Жінка на війні», але в український прокат вона вийшла під назвою «Гірська жінка: на війні». Таке рішення було ухвалено, аби не вводити українського глядача в оману. Ще на літньому кіноринку цьогорічного Одеського міжнародного кінофестивалю Денис Іванов, директор компанії «Артхаус Трафік», яка відповідає за прокат цієї кінокартини в Україні, пояснював: «Якщо фільм називається «Жінка на війні», і в подіях фігурує Донбас, у глядачів складається певне розуміння того, про що ця історія. Але це розуміння хибне, бо війна відбувається в Ісландії, і у фільмі є лише одна крапля крові, хоч і дуже важлива».
«Гірська жінка: на війні» – історія особистої війни 50-річної Хелли проти альянсу держави та бізнес-корпорацій, який призводить до нищення довкілля. Ця історія пов’язана із Україною темою війни: саме внаслідок війни на Донбасі сиротою залишилася дівчинка Ніка, яку головна героїня отримує можливість удочерити.
Нагадаємо, що з української сторони над виробництвом фільму працювала компанія «Солар Медіа Інтертейнмент» (продюсер – Сергій Лавренюк) за підтримки Державного агентства України з питань кіно, яке виділило на цей проект 10 млн. 846 тис.грн. (загальна вартість виробництва фільму становить 76 млн. 478,7 тис.грн.).
З одного боку, «Гірська жінка: на війні» вже звернула на себе увагу та отримала міжнародний успіх: світова прем’єра стрічки відбулась під час «Тижня критики» цьогорічного Каннського кінофестивалю, де фільм отримав нагороду за найкращу музику. Крім цього, «Жінка» мала честь стати фільмом-відкриттям цьогорічного ОМКФ. Задоволені цією копродукцією й у Держкіно. «Для нас це було важливо ще й з індустріальної точки зору. Головний продюсер цього фільму Маріанн Слот – це просто глиба європейського кінематографу, тому що вона продюсувала, по-моєму, абсолютно всі фільми Ларса Фон Трієра… Той факт, що вона сюди приїхала, із нами працювала, дуже багатьом людям в європейській кіноіндустрії показав, що Україна – це надійний партнер, що Україна – це безпечна країна, що Україна – це країна, в якій працюють професіонали в галузі кінематографу», – сказав «Відеотеці» перед допрем’єрним показом фільму у київському кінотеатрі «Жовтень» голова Держкіно Пилип Іллєнко.
З другого ж боку, у деяких експертів викликає скепсис те, як презентована Україна у цій стрічці. «Саме українська частина може здатися дещо слабкою», – припускає кінокритик Олександр Гусєв. «На місці України могла би бути Індія. Чи Пакистан, чи інша країна», – каже Жанна Максименко-Довгич. Хоч в цьому й «нічого поганого немає», вважає режисерка-документалістка, але певне розчарування та прикрість викликає те, що «Гірська жінка: на війні», попри свою особливу авторську ексцентричність, все ж експлуатує набридлі стереотипи сприйняття нашої країни, не вигадуючи нічого нового.
Що ж найбільше заважає українським кінопродюсерам створювати фільми у копродукції із європейськими партнерами? «Патріотизм», – стверджує один з найуспішніших українських кінопродюсерів Ігор Савиченко. – «Патріотичність заважає нам бути універсальними. Я маю на увазі не нас як продюсерів або режисерів, а в розумінні того, що має підтримуватися. Є певна різниця між тим, що хоче від нас держава, і тим, що справді має художню цінність… 2013-2014 роки, Вавилон’13 – ми цю планку вже виконали. Дайте нам працювати на високому художньому рівні. Хай нас наслідують у тому, що ми робили 4-5 років тому. Дайте нам іти вперед».
