Спецпроекти
  • 05 вересня, 15:10

Курс «Новинна грамотність» має просвітницьку мету і спрямований на поширення медіаграмотності серед населення в умовах воєнного конфлікту.

Він складається із десяти модулів, в яких експерти розповідають про те, як створюються новини, які існують професійні стандарти, етичні дилеми, в який спосіб можуть маніпулювати медіа суспільною думкою через новини, хто є  основними медіавласниками в Україні, як соцмережі міняють сприйняття новин. 

Курс розроблений за підтримки Internews Network і розрахований на широке коло користувачів: від студентів та викладачів факультетів журналістики, медіапедагогів до всіх, кому цікава тема медіа.

 

Авторський колектив: Наталія Виговська, Ірина Виртосу, Діана Дуцик, Зоя Красовська, Тарас Назарук, Наталя Стеблина, Маргарита Чорнокондратенко, Алла Федорина.

Під загальною редакцією  Діани Дуцик та Дар'ї Тарадай

Дизайн: Яна Добрянська

Редактура: Катріна Розкладай

 


  Модуль 1  

онлайн-курс Новинна грамотність

 Онгайн-курс Новинна грамотність

Маргарита Чорнокондратенко

Якщо ви любите серіали, то добре показано, що таке новини, в американській «Службі новин». Новий продюсер, запрошений врятувати канал, що програє конкурентам у битві за рейтинги, вирішує повернутися до справжніх серйозних новин і якісної репортерської роботи.У серіалі телевізійна команда має визначити, чи викид нафти в океан становить реальну загрозу, а отже чи є новиною. Якщо так, то чи заслуговує вона на те, щоби стати топовою й забрати на себе весь ефірний час? Як її висвітлювати й кого залучати для коментарів? Як за відсутності власних кореспондентів «у полі» впевнитися, що десь посеред океану таки відбувся викид? Як знайти винних і постраждалих або потенційних жертв, але не посіяти паніки? І ще багато «як», на які щодня повинні відповідати редактори новин будь-якого медіа.

Що таке новина, де її знайти та як упізнати?

Викид нафти в океан, асфальтова прірва в сусідньому дворі, мер, що проїхався містом на велосипеді, відставка прем’єр-міністра, автокатастрофа на трасі Київ — Бориспіль, протест вкладників збанкрутілого банку біля парламенту, посадовець, схоплений на хабарі, трійня білих левенят, що народилися в Київському зоопарку... Перелік подій, що можуть стати новинами у вечірньому випуску або стрічці онлайн-видання, нескінченний. Їх усіх об’єднує наявність якогось актуального факту — тобто чогось, що справді відбулося або має місце.

У повсякденному житті новини оточують нас на кожному кроці. Не дарма дописи в соціальній мережі Facebook також називають новинами. Це справді новини, але серед них чимало новин локального рівня: це новини ваших друзів, родичів, колег, і ,ймовірно, вони будуть цікавими лише вам або вашим близьким.

Завдання ж редактора / журналіста — знайти новини, які зацікавлять широку аудиторію, іншими словами — типового споживача конкретного медіа. Тобто новина являє собою якийсь актуальний факт, який становить загальний інтерес.

І відповідаючи на запитання, що є чи не є новиною, події можна класифікувати так:

  1. Буденні події, що не цікавлять широку аудиторію, а отже не стануть новинами в медійному розумінні цього слова. На журфаці нас учили, що історія про людину, яку вкусила собака, в такому формулюванні є пересічною й залишається поза увагою новинаря.
  2. Події, що за певного контексту мають новинний потенціал. Повернімося до попереднього прикладу. Якщо до історії додати деталей на кшталт укусу хворої на сказ собаки, відсутності вакцинації від сказу, будь-яких ускладнень у потерпілого, то така подія цілком потягне на новину. Ключове питання — що саме в цій історії стане новиною? Новиною може бути, наприклад, відсутність вакцинації від сказу, про що стало відомо завдяки описаному випадку.
  3. Стовідсоткові новини. На тому ж журфаці ви почуєте історію про людину, яка вкусила собаку, й це неодмінно потрапить у першу стрічку новин. Та як казав Майкл Щур, «але є одне але». Якщо люди кусатимуть собак щодня, це перестане бути новиною.

Таким чином, більшість на перший погляд буденних подій можуть у певному контексті стати новинами та навпаки — будь-яка новина може втратити свою цінність через регулярну повторюваність.

Якщо вагаєтеся, чи заслуговує новина на місце у стрічці чи в ефірному часі, уявіть себе типовим споживачем медіа, на яке ви працюєте. Вам цікаво почути про цю новину? Хочете дізнатися більше? Медіа знають свою цільову аудиторію — вік, інтереси, вподобання, стиль життя — й керуються цим, формуючи новинну сітку.

Одним із критеріїв для ухвалення рішення є англомовна журналістська приказка «when it bleeds, it leads», що дослівно перекладається як «де є кров — там є новина». У буквальному розумінні людські жертви — побутове вбивство, стихійне лихо, розстріл протестувальників, авіакатастрофа — безперечно, становлять новину. У переносному ж значенні приказка каже, що подія, яка зачіпає інтереси великої групи людей або певним чином становить загрозу для людей, буде новиною.

«Чим більше крові, тим цікавіше» — альтернативний варіант перекладу, який також буде справедливим для новин.

Журналіст повинен відрізняти новини від новинного «сміття», не вартого уваги. Сміття розповсюджується через численні прес-релізи від приватних компаній та державних установ. Деякі з них містять важливу інформацію або навіть новини. Проте журналіст повинен оцінювати їх критично, оскільки метою прес-релізу може бути піар установи або поширення вигідної комусь позиції. Так само журналіст повинен «фільтрувати» нішові вузькопрофільні новини, що не становлять інтересу для аудиторії конкретного медіа.

Тут ми підходимо до питання про джерела новин. Окрім прес-релізів, джерелами новин є інформаційні агентства, прес-конференції, власні кореспонденти, що працюють у полі, свідчення очевидців, соціальні мережі тощо.

І нарешті, ще одне правило, про яке має пам’ятати журналіст, — ми робимо новини, а не старини. У цьому контексті мені найбільше подобається метафора зі свіжим та несвіжим м’ясом — новини слід подавати гарячими, тому що сьогодні ніхто не читатиме про вчорашні затхлі події.

Слід також пам’ятати, що новина майже ніколи не залишається в початковому вигляді: розвивається сама подія, з’являються нові подробиці, коментарі, реакції тощо. Тому потрібно стежити за її розвитком і повідомляти про нові факти / повороти. Може бути генеральна новина, від якої походитиме багато субновинок, як-от генеральна новина про масштабну хакерську атаку на приватні й державні установи України та безліч субновин про кожну нову установу, що стала об’єктом атаки. Отже, новиною, за визначенням, яке Вольф Шнайдер та Пауль-Йозеф-Рауе наводять у «Новому посібнику з журналістики та онлайн-журналістики» [Новий посібник з журналістики та онлайн-журналістики, Шнайдер В., Рауе П. / пер. з нім. В. Климченко ; за заг. ред. В. Іванова. — Київ: Академія Української Преси, 2014] є «коректна і зрозуміла інформація про факти, які, по-перше, для читача або слухача нові, і по-друге, або важливі (часто це означає цікаві, хоча далеко не завжди), або цікаві, навіть якщо подія мене не стосується, наприклад, завірюха у Флориді».

 Як написати новину?

Новини можна поділити на новини звичайні та розширені, які містять більше контексту й деталей.

Будь-яка новина будується за чіткою і стандартною схемою: заголовок, підводка, або лід (від англ. lead — вступ), відповідь на п'ять запитань W та одне H (who, what, when, where, why, and how — хто, що, де, коли, чому і як зробив?), цитата, яка підкріплює заголовок або лід. На відміну від розширеної новини, новина звичайна може не містити відповіді на питання «чому?».

онлайн-курс Новинна грамотність

Журналіст повинен продумати заголовок, що є концентрованим змістом того, що сталося — у буквально 5–7 словах. Знаючи заголовок, вам простіше написати лід та обрати цитату. Схема, коли новинар спочатку пише текст, а потім заголовок, працює гірше. Можна потонути у великій кількості інформації й не виділити головного — власне новини. Слід також уникати ситуацій «дві новини в одній».Серед основних правил написання новин — лаконічність і прості речення, прямий порядок слів (підмет, потім присудок), активні дієслова, чітка структура, сукупність фактів, відсутність емоційного забарвлення та особистого ставлення.Пам'ятайте про правило «перевернутої піраміди»: саме такої структури має бути новина — ви розповідаєте про найважливіше (фундамент піраміди) й потім переходите до деталей (вістря піраміди). Вважається, що цей принцип з’явився одночасно чи невдовзі після винаходу телеграфу у ХІХ столітті: журналісти повинні були передавати першою найважливішу інформацію та одразу переходити до суті новини, це зменшувало вартість телеграфування.

  

Онгайн-курс Новинна грамотність

 

Якими бувають новини?

Критеріїв для класифікації безліч, розгляньмо лише деякі.

За ступенем важливості новини можна поділити на тверді хардкорні (від англ. hardcore — суворий) новини та легкі розважальні. Є так звана категорія новин-бантиків, або новин-цікавинок, які англійською мовою називають brights and odds або cherry on top of the cake (дослівно — вишенька на торті), якими часто завершують телевізійні випуски новин. Із власного досвіду додам, що, наприклад, затримання людини в костюмі Чубаки, що балотувався до парламенту в Одесі, конкурс геловін-костюмів для мопсів у Києві та врятовані поліцією білченята, яких прийняла мама-кішка, стали топовими міжнародними новинами.

Онгайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту vn.depo.ua

 

 Пригадайте хоча б третю частину відомого «Щоденника Бріджит Джонс». Випусковий редактор Бріджит пропонує запросити до студії відомого політика або професора з університету, який готовий компетентно говорити про поточні політичні події. Натомість, головний продюсер новин висміює ідею і пояснює, що рейтинг шоу не виросте завдяки таким гостям. У студію запрошують науковця, який винайшов алгоритм розрахунку успішності пар. На цьому прикладі чітко видно пріоритети телеканалу та паралель між серйозними і розважальними новинами.

 За територіальною ознакою новини поділяються на міжнародні, регіональні, національні та локальні. За тематичним критерієм виділяють загальні та нішові або спеціалізовані новини.

 За типом медіа новини поділяються на текстові, телевізійні, радійні. Із розвитком онлайну у категорії текстових новин можна виділити підкатегорію онлайн новин. Окремою категорією стали мультимедійні новини, що є гібридом і поєднують текст, фото, відео, подкаст й інфографіку у різних комбінаціях. Наразі існує безліч онлайн банків фото, відео і звуків, які журналіст може використовувати безкоштовно.

 Окрім безкоштовних ресурсів, більшість медіа користуються послугами міжнародних (Reuters, Associated Press, Agence France Press тощо) або національних (Інтерфакс, УНІАН тощо) інформаційних агенцій. Їхня бізнес-модель побудована наступним чином: агенції, маючи бюро і кореспондентів по всьому світу, продукують безліч фото, відео і текстового контенту і продають його клієнтам (медіа) на передплатній основі. 

Онгайн-курс Новинна грамотність

Наприклад, український телеканал сплачує вартість річної передплати міжнародної агенції і використовує її контент. Відтак міжнародні новини у вечірньому випуску будуть проілюстровані переважно відео від агенції, а не від власної знімальної групи. В окремих випадках, коли історія закордоном є важливою/впливовою, телеканал відправляє своїх кореспондента і оператора або винаймає їх на місці. Не менш важливе питання, що впливає на прийняття рішення про закордонне відрядження, - чи може телеканал дозволити собі це фінансово? Якщо ні, то повертаємось до варіанту номер один - використовуємо відео агенцій.

Онгайн-курс Новинна грамотність  

Правила написання новин є однаковими, проте не слід забувати про особливості конкретного виду медіа. Новина на радіо не може бути використана дослівно як закадровий текст у телевізійній новині, а закадровий текст телевізійної новини не працюватиме для друкованих видань. Це, в першу чергу, пояснюється тим, що для сприйняття різних медіа ми використовуємо різні органи чуття. Тому радійний журналіст повинен за рахунок голосу, інтершумів (тобто супутніх звуків, як наприклад, виклики протестувальників на марші), описового стилю створити у слухача ефект присутності, щоб він «побачив», що відбувається, маючи лише аудіо.

З телевізійними новинами цього досягти простіше за рахунок візуальності. Журналістові немає потреби пояснювати чи описувати те, що глядач і так бачить на екрані. Типовою помилкою є, наприклад, коли журналіст під час прямого включення каже: «Я зараз перебуваю під стінами Верховної Ради, позаду мене ви можете бачити натовп незадоволених протестувальників». По-перше, імовірно, те саме ведучий сказав у студії, представляючи кореспондента. По-друге, глядач отримав цю інформацію з відео.

Всі без винятку медіа стикаються з однією проблемою - як втримати увагу аудиторії? Як змусити людину дочитати або дослухати новину до кінця? Звідси - сенсаційні заголовки, художні звороти, що є більш характерними для детективів, трилерів, але не новин, перебільшення, тощо. Все це є маніпуляціями заради привернення уваги.

Ми живемо в епоху так званого «клікабельного суспільства», коли користувачі не затримуються на одній сторінці на більш ніж кілька секунд. І якщо говорити про онлайн новини, то вони повинні бути або дуже концентрованими, щоб за ці кілька секунд людина отримала найважливішу інформацію, або дуже якісними і цікавими, аби лишитись на сторінці надовше. Дедалі частіше трапляються сенсаційні заголовки, що апелюють до емоцій споживача медіа і спонукають його відкрити посилання. Насправді ж за посиланням криється буденна новина, зміст якої не відображає заголовок. Аби отримати більше кліків журналісти мають два шляхи - маніпулювати за рахунок мови сенсацій або ж підвищувати професійні стандарти і якість новин. 

Хто творить новини?

Новини створюють люди чи, як ми їх називаємо, ньюзмейкери (від англ. newsmaker – творець новин). Відтворюють новини або ж доносять їх до аудиторії журналісти. Звідси відомий вислів: «Чого не було в новинах, того не існує».

Справедливо буде сказати, що журналіст має владу над новинами – він будує новинну сітку, визначає пріоритетність і вирішує, які новини відправляться у «смітник».

Ми вже частково згадували, що журналіст оцінює новину з точки зору її значення для споживача - чи вона у буквальному сенсі позначиться на його житті (наприклад, підвищення комунальних тарифів, вибори, загроза стихійного лиха, тощо)? Якщо так - історія потрапляє в інформаційний простір.

А що робити з міжнародними новинами, які вочевидь матимуть менше значення для споживача, проте у глобальній перспективі є важливими? Журналіст керуватиметься кількома критеріями. По-перше, географічна віддаленість. Чим далі країна територіально, тим менший інтерес вона становить. По-друге, значимість країни у світі. Якщо вона належить до так званої групи «великих» країн (Велика Британія, Франція, Німеччина, США, Російська Федерація, Китай), то новини з цих країн будуть у пріоритеті. З цих міркувань один загиблий навпроти британського парламенту буде топовою новиною у світі, тоді як про десятки загиблих у збройному конфлікті в африканській країні можуть взагалі не згадати. По-третє, значимість особи-ньюзмейкера. Є політичні фігури першого порядку, а також зірки найвищого ешелону - новини, пов’язані з ними також будуть в пріоритеті порівняно з дрібнішими особистостями.

Є фактори, що впливають на прийняття рішень, проте не завжди залежать від волі журналіста - усталена редакторська політика, тиск з боку власника медіа або політиків. Наприклад, раз на кілька днів в новинах лише телеканалу «Україна» з’являється сюжет про фонд Ріната Ахметова. Чому? Тому що телеканал належить Рінату Ахметову. Журналіст, якого відправляють робити сюжет, умовно не може відмовитись, може лише звільнитись.

В українських медіа, що у переважній більшості належать бізнесменам або політикам, «процвітає» феномен самоцензури, коли журналіст сам обмежує себе, знаючи про волю власника. Наприклад, власник має опонента, і журналіст свідомо або інерційно висвітлює опонента негативно.

Попри об’єктивні чинники (контрольовані або непідконтрольні журналістові), завжди лишається місце для суб’єктивного людського фактора. Тому вечірні випуски новин різних телеканалів співпадатимуть, наприклад, у головних подіях дня, проте можуть сильно відрізнятись у порядку їхнього викладення або у куті подачі. З більш значущих відмінностей – редактори можуть мати різні погляди на те, які з новин заслуговують на ефірний час. 

Як змінилися новини? 

По-перше, з появою соціальних мереж поняття новин стало ширшим. Відтепер – це не лише новини, які продукують традиційні медіа. Соціальні мережі стали альтернативним джерелом новин. Кожен користувач може формувати власну стрічку новин за рахунок різноманітних фільтрів, спираючись на свої інтереси та потреби.

По-друге, соціальні мережі наблизили споживача новин до безпосереднього ньюзмейкера. Відтепер новини можна отримати з перших рук, підписавшись на ньюзмейкерів у соціальних мережах і у такий спосіб уникнувши посередника у вигляді традиційного медіа, що ретранслює новини з соціальних мереж.

По-третє, завдяки соціальним мережам і онлайн-каналам на кшталт Youtube та Vimeo кожен може стати творцем новин. Цей феномен називають «контент, згенерований користувачами» (від англ. – user-generated content). З’являються цілі агентства, як наприклад, Jukin Media, що спеціалізуються виключно на такому контенті. Вони купують авторські права у власників контенту, а клієнти агентства, телеканали чи сайти, отримують до нього доступ і право на використання. Така собі бізнес-модель інформаційного агентства, що займається дуже нішовим контентом.

 І по-четверте, експансія онлайну та розвиток цифрових технологій дали колосальний поштовх для розвитку новинного сектору з одного боку, а з іншого боку – спровокували занепад традиційних медіа (друковані видання, радіо, телебачення).

 Новини вмирають?

 Вмирає якість новин, і це тенденція останнього часу, на яку звертають увагу і журналісти, і дослідники у сфері медіа. Дослівне копіювання прес-релізів, недолуга перевірка фактів, нехтування журналістськими стандартами заради швидкого, проте неякісного результату, робота в умовах постійного цейтноту та конкуренції, що не сприяють підвищенню стандартів, – це далеко не повний перелік ракових пухлин на тілі новинної журналістики.

Наостанок раджу прочитати «Новини пласкої землі» Ніка Дейвіса [Дейвіс Н. Новини пласкої Землі. – К.: Темпора, 2011. – 548 с.], де автор нещадно колупається в усіх хворобах новинної журналістики і пропонує методи профілактики.

 


  Модуль 2   

онлайн-курс Новинна грамотність
        онлайн-курс Новинна грамотність                 онлайн-курс Новинна грамотність

      Діана Дуцик                      Зоя Красовська 

«Якби світ був досконалий, "Редакційні настанови Бі-бі-сі" складалися би з однієї фрази: керуйтеся власною думкою», — саме так розпочав вступне слово до оновлених у 2005 році «Редакційних настанов Бі-бі-сі» генеральний директор найбільшої телерадіомовної компанії світу Бі-бі-сі Марк Томпсон. Але світ недосконалий. Журналісти помиляються, політики хочуть маніпулювати громадською думкою, держави — міняти реальність за допомогою пропаганди. Саме тому Бі-бі-сі має свої редакційні настанови для журналістів на різні випадки, прописані більше як на 200 сторінках; журналісти компанії мають знати ці настанови й користуватися ними у щоденній роботі. Ці настанови «сприятимуть у підготовці таких програм, якими ми всі зможемо пишатися і які відповідатимуть найвищим стандартам, що їх за правом очікує від нас громадськість», — вважає Томпсон.

 Навіщо громадськості знати про журналістські стандарти

Здавалося б, навіщо пересічному споживачу новин знати будь-що про якісь там стандарти і про внутрішню журналістську кухню? Усе дуже просто. Адже новини в цьому складному й недосконалому світі є важливим інструментом формування політичного порядку денного. І є чимало охочих відформатувати цей порядок денний під свої приватні потреби та інтереси. Це можуть бути політики, чиновники, власники медіа й навіть самі журналісти. Але протистояти спробам маніпулювати вам може допомогти знання про те, які новини є якісними, а які — ні. Ви ж не купуєте в магазині несвіже м’ясо чи зіпсований йогурт. Новини теж бувають «зіпсованими». Перевіривши, чи якісний продукт вам пропонують, ви подбаєте про власну інформаційну гігієну і зможете захиститися від впливів та маніпуляцій. Також варто споживати новини з різних ЗМІ — не обмежуйтесь одним телеканалом чи одним сайтом. Ви будете здивовані, адже часто медіа по-різному інтерпретують одні й ті ж подій (як це відбувається, можна довідатись із систематичних моніторингів новин центральних телеканалів, які робить «Детектор медіа»; знайти їх можна тут). Ваше завдання — виокремити факти і зробити свої висновки.

Якісні новини завжди зроблені з дотриманням усіх професійних стандартів..

 

 Які є професійні новинні стандарти

Взірцем таких стандартів у журналістиці називають редакційні цінності Бі-бі-сі. У редакційних настановах, про які ми вже згадували вище, це такі цінності:

  • правдивість і точність,
  • безсторонність і багатоманітність думок,
  • редакційна чесність і незалежність,
  • служіння суспільним інтересам,
  • справедливість,
  • недоторканість приватного життя,
  • недискримінація,
  • врахування інтересів вразливих груп суспільства,
  • підзвітність аудиторії.

Етичну відповідальність журналістів перед суспільством проголошено в низці міжнародних документів, зокрема в Декларації Конгресу Міжнародної федерації журналістів (1954 рік, зі змінами від 1986 року), у Резолюції ПАРЄ від 1993 року. Етичні стандарти закріплені в кодексах професійних організацій. У різних країнах діють свої кодекси журналістської етики, загалом дуже схожі. В Україні діє оновлений Кодекс етики українського журналіста (ухвалений у 2002 році, зі змінами від 2013 року), який підтримали журналістські організації: Національна спілка журналістів України та Незалежна медіа-профспілка України.

Редакційні принципи мають бути в кожній редакції. Але в Україні нечасто можна зустріти видання, які сформулювали свої сталі принципи і не міняють їх сезонно, залежно від політичної доцільності. Так, опитування, яке провела громадська організація «Детектор медіа» серед журналістів центральних і регіональних ЗМІ у 2016 році, показало, що в більшості редакцій, на жаль, відсутні редакційні правила, а професійні стандарти є лише предметом інтерпретації самих журналістів, а не політикою редакції.

Якщо узагальнити міжнародні й національні стандарти, можна виокремити шість основних новинних стандартів:

  1. Баланс думок: зібрано думки всіх сторін конфлікту чи всіх важливих гравців, коли йдеться про подію чи проблему.
  2. Оперативність: подача інформації в найближчому випуску теле- чи радіоновин, номері газети / журналу, максимально швидко в онлайн-медіа.
  3. Достовірність: ідеться про те, звідки, з яких джерел надійшла інформація і чи компетентними є ці джерела.
  4. Точність: відповідність кожного поданого факту реальності; дослівність цитування / переказу думок.
  5. Відокремлення фактів від коментарів: у новинах неприйнятні жодні оцінки й висновки журналіста (ведучого чи репортера), кожна суб’єктивна думка має бути чітко позначена.
  6. Повнота: наявність ключових даних про подію, тобто з новини має бути зрозуміло, що, коли, де, як і чому сталося, хто до цього причетний.
онлайн-курс Новинна грамотність

Детальніше про ці стандарти йтиметься в наступних модулях.

Як порушують стандарти і яка відповідальність за це існує

Порушення стандартів передбачає етичну відповідальність, але в окремих випадках може йтися і про юридичну. Коли є серйозні неточності, неправда чи вжито некоректні оцінки, людина, про яку йшлося в повідомленні, може звернутися до суду. Якщо журналісти не доведуть своєї правоти, позивач може вимагати компенсації моральної шкоди. Так, один із найгучніших процесів в історії нової української журналістики — це процес Григорія Суркіса проти газети «Всеукраинские ведомости». У 1997 році газета «Всеукраинские ведомости» надрукувала статтю «“Мілан” не купує Андрія Шевченка». Тодішній президент футбольного клубу «Динамо» (Київ) Григорій Суркіс подав на газету в суд, оскільки ця стаття, як зазначив він у головному листі до Володимира Рубана, «негативно вплинула на імідж та авторитет динамівського клубу як в нашій країні, так і за її межами» (лист був опублікований у газеті «Киевские ведомости» 7 лютого 1998 р.). У результаті суд вирішив справу не на користь газети, зобов’язавши її виплатити 3,5 млн грн. ФК «Динамо». Газету було закрито [Дуцик Д. Політична журналістика. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005].

Недотримання стандартів може відбуватися мимохіть або свідомо. Неумисне порушення стандартів залежить від браку професіоналізму, постійного цейтноту в редакціях, журналістських лінощів. У редакційних настановах Бі-бі-сі йдеться, що в кожному конкретному випадку застосування стандартів має виходити з обставин та здорового глузду. Наприклад, коли для новини є визначальною оперативність і її поширення може бути життєво важливим, немає часу збирати полярні думки й можна знехтувати балансом. Але відповідальний журналіст у наступному випуску доповнить матеріал і подасть усі точки зору.

Наприклад, «Укрінформ» у квітні 2017 року повідомив про ДТП в Києві за участі автомобіля, в якому перебувала народна депутатка Надія Савченко. Аварія не мала серйозних наслідків, а водій не втікав із місця пригоди. Але журналісти «Укрінформ» розмістили новину, не спробувавши зв’язатися із самою депутаткою чи поліцією, тобто знехтували балансом, оцінку події робили за фотографіэю із соцмережі, не дотримуючись повноти, точності і достовірності. Згодом опублікували новину з коментарями Савченко, але з посиланням на інші ЗМІ.

Онгайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту ukrinform.ua

Коли визначальною в повідомленні є точність, журналісту варто більше часу витратити на перевірку інформації, а не гнатися за оперативністю і в результаті з великою ймовірністю обманути свою аудиторію. Як у випадку з новиною про Савченко, журналісти часто економлять час, передруковуючи новини одне одного. Такі передруки очікувано призводять до тиражування помилок.

Свідоме порушення стандартів може бути елементом редакційної політики. В одному випадку може йтися про надмірну емоційність повідомлень, порушення етики щодо вразливих груп, зображення сцен насильства тощо. Це як нечесна гра, де порушення правил дає переваги: зростання рейтингу каналу, його впізнаваності. Наприклад, 5 канал намагався привернув увагу сюжетом про вбивство ватажка сепаратистів Михайла Толстих (більш відомого як Ґіві), застосувавши стилістику чорного гумору. Але це є порушенням професійних та етичних стандартів, адже знущання з убитих неприпустиме, навіть якщо йдеться про смерть терористів чи сепаратистів.

Інший мотив — відстоювання інтересів власника каналу чи ситуативне обслуговування інтересів різних груп впливу. Перший тривожний дзвіночок щодо таких новин — порушення балансу. Якщо в сюжеті пролунали звинувачення на чиюсь адресу, а відповіді від іншої сторони не було, радше за все сюжет ангажований.Трапляється, що новини імітують баланс. Навіть за наявності відповіді акценти в тексті розставляються так, що позиції однієї зі сторін аудиторія не сприймає. Наприклад, на «Інтері» дають слово народному депутату Сергію Пашинському, але за кадром його характеризують так, що ставлення до нього апріорі негативне: втікав від журналістів, відпочивав в Альпах одразу після того, як поранив батька двох дітей.

 

Що таке замовні матеріали («джинса») і як вони виглядають 

Матеріали, в яких є грубі порушення одного чи більше новинних стандартів, за рахунок чого інформація спотворюється на користь однієї зі сторін конфлікту чи на користь якогось політика / бізнесмена, медійні експерти відносять до таких, що мають ознаки замовності. Для позначення таких новин використовують ще слово «джинса».

Такі матеріали можуть містити як ознаки комерційної, так і політичної замовності. Вони створюють позитивний або, навпаки, негативний імідж конкретних політичних сил чи окремих політиків, установ чи окремих чиновників, бізнес-структур чи окремих бізнесменів.

У новинах такі матеріали неприпустимі. Але моніторинги низки медійних організацій показують, що джинсують більшість медіа України. Редакції ніяк не маркують такого роду матеріалів, хоча рекламні матеріали, згідно з українським законодавством, повинні маркуватися відповідним чином.

Природа джинси має політико-економічне підґрунтя. Часто для дрібних медіа в умовах слабкого рекламного ринку та великої конкуренції розміщення замовних матеріалів — єдиний спосіб заробити гроші, щоби покрити видатки на зарплати журналістам та утримання офісу. Медіа, які входять у великі медіагрупи, часто розміщують подібні матеріали на догоду політичним та бізнесовим інтересам своїх власників. Усе це не може бути виправданням джинси. Адже на рівні з відвертою маніпуляцією та фейками такого типу матеріали спотворюють реальність. Саме тому вже не перший рік у медійному середовищі обговорюється необхідність введення відповідальності (через прийняття відповідного закону) за розміщення замовних матеріалів. Але поки що справа не дійшла до реалізації.

Експерти громадської організації «Детектор медіа», які постійно моніторять теленовини центральних і регіональних каналів, до матеріалів із ознаками замовності відносять такі (що прописано в методології моніторингу):

  • позитивні матеріали про діяльність державних установ чи окремих посадовців, політиків / політичних партій, коли в цих матеріалах порушено баланс думок. Зокрема, відсутня або лише імітується позиція тих людей, чиї інтереси напряму зачіпає ця діяльність. Або ж відсутня чи лише імітується позиція політичних чи бізнесових опонентів цієї діяльності;
  • суто «паркетні» матеріали, що подають переважно декларативні заяви того чи іншого високопосадовця чи політика, в яких використовується «протокольна» оцінна лексика («заявив», «наголосив», «прибув», «відбув», «провели переговори» та ін.);
  • матеріали, в яких незбалансовано і з позитивними оцінками висвітлюється бізнес (бренди, товари, послуги) або ж благодійність конкретних бізнесменів чи бізнес-структур. Це комерційна джинса. Навіть за законодавством розміщувати в новинах такі матеріали не можна.

Так, на «1+1» постійно піаряться структури власника Ігоря Коломойського, зокрема курорт «Буковель», МАУ, раніше — «Приватбанк», на каналах групи Пінчука піаряться «Пінчук-артцентр» або доброчинність тестя власника каналу у вигляді Фонду Кучми, на 5-му каналі — доброчинність Порошенка, на «Україні» — Фонду Ахметова.

онлайн-курс Новинна грамотність

Ось для прикладу кілька сюжетів, які просувають інтереси конкретних політичних сил, чиновників чи бізнесменів.Так, «Аграрна партія» піариться на неочевидній для себе темі — річниці з дня народження Тараса Шевченка.

А голова Харківської ОДА Юлія Світлична опікується як не футболом, то тенісом.

У сюжеті про перевірку безвізу в дії на «1+1», що належить Ігорю Коломойському, між іншим «прорекламували» МАУ, бенефіціаром яких також є Коломойський.

Часто в матеріали на політичні, економічні, соціальні теми включають коментарі експертів-політологів. За образом експерта може ховатися політтехнолог, чий коментар має на меті просування інтересів його клієнтів. Перевірити експертів і псевдосоціологічні організації можна, наприклад, у базі, створеній проектом «Тексти».

Замовні теми можуть повторюватися в одному медіа досить часто, при тому що суть залишається незмінною. Наприклад, на «Інтері» тривалий час переконували аудиторію у створених злочинних схемах закупівлі російських хімічних добрив. На цю тему чудово лягали тези про неприпустимість торгівлі з країною-агресором, про підтримку вітчизняного виробника й соцзахист працівників українських заводів. Урешті в цих повідомленнях стали з’являтися згадки про підприємства холдингу «Остхем», яким заважають жити російські добрива. Таку прискіпливу увагу до теми, в якій протягом місяців нічого не змінювалося, можна пов’язати з тим, що холдинг «Остхем» належить співвласнику каналу «Інтер» Дмитру Фірташу.

Керуючись простими правилами інформаційної гігієни, оцінюючи новини за основними стандартами, можна не тільки скласти власне враження про конкретне медіа, оцінити, що відбувається в політиці, а й запобігати поширенню маніпулятивної інформації. Коли ми бачимо інформацію, що викликає в нас бурхливу емоцію, то її хочеться поширити й обговорити в соцмережах. Так і множаться фейки й маніпуляції. Та чим більше емоцій викликає новина, тим більш імовірно, що це маніпуляція чи елемент пропаганди.

Тому повідомлення варто оцінювати з погляду дотримання основних стандартів, щоб не стати жертвою маніпуляції, відрізняти якісні медіа від безвідповідальних — і не жити в королівстві кривих дзеркал. 


  Модуль 3  

онлайн-курс Новинна грамотність

Діана Дуцик

Діана Дуцик

Якщо ви хочете дізнатися, як працює «журналістика на замовлення», прочитайте один із останніх романів Умберто Еко «Номер нуль». Італійський письменник і філософ, який присвятив чимало своїх публікацій критиці сучасних медіа, змалював яскравий образ продажного журналіста. Головний герой роману — редактор, який на замовлення одного з багатіїв створює газету, щоби друкувати в ній наклепницькі статті проти конкурентів власника і псувати їм репутацію.

Безперечно, не всі журналісти продажні й не всі медіа безпринципні. Але в історії української журналістики періоду незалежності прикладів, схожих на той, який змалював Умберто Еко, було також багато. Цьому сприяли суспільно-політичні процеси. Провідні телеканали України, як і великі медійні холдинги, створювалися в середині 90-х років минулого століття. Саме тоді фінансово-промислові групи (тепер їх називають олігархічними) накопичували первинний капітал; вони за роки незалежності міцніли — й почали впливати на багато процесів у країні. А медіа, які опинилися в їхній власності, ставали інструментом політичної боротьби (особливо в період виборів): чи то для захисту / утримання при владі, чи то для боротьби з опонентами / конкурентами, чи для шантажу один одного і влади.

Навіщо громадянам знати, хто володіє медіа

Ми живемо у світі, перенасиченому різними медіа. Вони нас розважають, інколи навчають чогось, але найважливіша їх функція - інформувати про важливі події через новини. Та чи завжди нас інформують правдиво та об’єктивно? Чи не маніпулюють із якоюсь метою на чиюсь користь?

Допомогти знайти відповідь на ці запитання може інформація про те, звідки взялися гроші на висвітлення новин. Іншими словами — не завадить знати, хто є власником того чи іншого медіа, новини якого ви читаєте, слухаєте чи дивитеся.

Ці знання допоможуть вам зрозуміти, кому може бути вигідне оприлюднення тієї чи іншої інформації і з якою метою це робиться. Якщо ви знаєте, хто й навіщо повідомляє ту чи іншу інформацію, вами складніше маніпулювати.

Хто володіє найбільшими телеканалами в Україні

Медіа в усьому світі належать комусь. Це можуть бути фізична особа, група осіб, великі компанії чи навіть держава (в Україні, до речі, присутні всі ці форми власності). Навіть соцмережі, в яких усі ми так багато часу проводимо нині, мають своїх власників. До прикладу, про засновника мережі Facebook Марка Цукерберга ви більше зможете дізнатися, подивившись фільм режисера Девіда Фінчера «Соціальна мережа».

Із 2014 по 2017 роки в системі державних медіа в Україні відбулося чимало змін. Після прийняття закону «Про суспільне телебачення і радіомовлення» у 2014 році почалося перетворення державної НТКУ (з усіма філіями) на суспільного мовника. Перший національний (колись УТ-1) став «UA: Першим» — і тепер це суспільний канал, основна місія якого представляти інтереси суспільства (більше про це можна дізнатися в проекті «Все про суспільне мовлення в Україні»).

Також у 2015 році було прийнято закон «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», який передбачає роздержавлення цього типу медіа (2017 року стартував перший етап реформи).

Проте найбільші і найвпливовіші медіахолдинги в Україні сконцентровані в руках невеликої кількості власників, які зазвичай представляють великі фінансово-промислові групи, а отже мають свої політичні й економічні інтереси.

онлайн-курс Новинна грамотність

 На цій інфографіці — лише найбільші медіагрупи.

Окремо варто згадати UMH group (Український медіа холдинг) — це великий холдинг, який має найбільшу лінійку друкованих ЗМІ та радіоканалів, серед них журнал «Корреспондент» та сайт Korrespondent.net, газети з російськими брендами «Комсомольская правда в Украине» «Аргументы и факты. Украина». Його власником є оголошений у розшук олігарх Сергій Курченко, який належав до оточення Віктора Януковича та втік разом із ним із країни у 2014 році.

Не вписуються в цю олігархічну систему координат створені наприкінці 2013 року самими журналістами й підтримані західними донорами «Громадське ТБ» та «Громадське радіо». А також представництва іноземних медіа в Україні, зокрема таких як «Радіо Свобода» (США), Бі-бі-сі (Британія), Deutsche Welle (Німеччина), які фінансуються за рахунок платників податків тих країн. Але усі вони недостатньо потужні, щоби конкурувати з олігархічним медіа.

Тривалий період інформація про те, хто яким ЗМІ володіє, приховувалася. Олігархи та дрібні власники не хотіли показувати своїх справжніх інтересів у медіапросторі. Проте публічність інформації про власників має величезне значення для забезпечення прозорості медіаринку.

В Україні під тиском громадських організацій 3 вересня 2015 року було прийнято закон про прозорість медіавласності. Щоправда, цей закон стосується лише телерадіоорганізацій.

Що дає цей закон:

  • телерадіокомпанії зобов’язані оприлюднити дані про структуру власності на своєму офіційному веб-сайті, а також звітувати про будь-які зміни в такій інформації щороку до 31 березня Національній раді раді з питань телебачення та радіомовлення;
  • за подання недостовірних даних передбачено високий штраф (5 % від ліцензійного збору);
  • забороняється засновувати й володіти телерадіоорганізаціями резидентам країни-агресора (в контексті нинішніх подій — це Росія) або офшору;
  • недотримання вказаних вимог тепер є однією з підстав відмови у видачі ліцензії мовнику за конкурсом.

 

Де знайти інформацію про медіавласників

Треба постійно стежити за інформацією про власників, перевіряти її, оскільки структура власності може змінюватися. За останнє десятиріччя міняли власників не лише найрейтинговіші центральні телеканали «1+1» та «Інтер», але й дрібніші, наприклад, колишній «Тоніс» (а тепер — Прямий канал).

У першу чергу цю інформацію ви можете відшукати на сайтах регулятора (Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, яка видає ліцензії телерадіоканалам, — у розділі «Прозорість медіавласності») та реєстратора (Міністерство юстиції, яке реєструє друковані медіа, зокрема у Державному реєстрі друкованих ЗМІ та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності).

Також закон про прозорість медіавласності зобов’язує теле- й радіоканали публікувати інформацію про власників на своїх сайтах. До прикладу, на сайті телеканалу «1+1» (1plus1.ua) за тегом #структура власності ви знайдете схему власності групи «1+1 Media». На сайті телеканалу «Інтер» (inter.ua) у розділі «Про канал» є підрозділ «Структура власності», в якому й розміщена інформація про власників.

Друковані ЗМІ не зобов’язані поки що надавати інформацію про кінцевих власників. Проте ви завжди можете перевірити в Державному реєстрі друкованих ЗМІ, хто є засновником видання. Наприклад, реєстр вам видасть, що засновником газети «День» є товариство з обмеженою відповідальністю «Українська прес-група». Але це ні про що вам, мабуть, не каже. Потрібно подивитися в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, хто є засновником цього ТОВ (реєстр викладений на сайті Міністерства юстиції). Результат пошуку вам видасть перелік засновників: ТОВ «Вега Інком», ТОВ «Віан Груп», ТОВ «Візаві Інвест», кіпрська компанія «Юніглоу Лімітед» (кінцевим власником якої є Олена Володимирівна Гайдук, дружина мільярдера Віталія Гайдука, в минулому співвласника Індустріального союзу Донбасу).

Найскладніше визначити власників сайтів, адже в Україні інтернет-простір не регулюється, тож засновник сайту не зобов’язаний його реєструвати. Доменне ім’я сайту не завжди зареєстроване на власника, а може бути зареєстроване, наприклад, на головного редактора чи IT-директора. Тому основна порада — критично ставитися до будь-якої отриманої інформації, перевіряти її за іншими джерелами.

Якщо ви не можете самостійно розібратися у схемах із прізвищами, що їх оприлюднюють регулятор, реєстратор чи телеканали на своїх сайтах, варто читати профільні видання, такі як «Детектор медіа», які збирають інформацію про медіа, відстежують тенденції розвитку медіаринку. Так, за тегами #медіавласність чи #прозорість медіавласності на сайті «Детектор медіа» ви можете знайти найсвіжішу інформацію про власників українських медіа. Ці дані на сайті постійно оновлюються.

Проте немає гарантії, що особа, вказана в документах як кінцевий бенефіціар (власник), такою є насправді. Такі особи можуть бути й підставними або в той чи інший спосіб пов’язаними зі справжнім власником. Наприклад, телеканал «112 Україна» (станом на вересень 2017-го) не відкрив кінцевого бенефіціара, а тому існує чимало чуток щодо того, кому він належить.

Указані в документах власники не завжди є тими, хто насправді фінансує медіа. Яскравий приклад — судові процеси у справі про джерела фінансування в 2014 році газети «Вести». У 2014 році податківці розслідували джерела фінансування газети «Вести» та причетність її засновника й видавця ТОВ «Вісті Мас-Медіа» до незаконної конвертаційної діяльності. На той час у холдинг «Вести» були вкладені величезні кошти. Засновник (як було вказано в документах) Ігор Гужва ніколи не був власником якогось великого бізнесу. Тому джерела фінансування медіагрупи залишалися незрозумілими. Хоча медіа, які входили в групу (газета й радіо) майстерно пропагували позицію Януковича у 2014 році.

Як медіавласники впливають на редакційну політику

Якщо ви одного вечора спробуєте уважно подивитися новини на кількох центральних телеканалах, ви помітите, що вони часто по-різному трактують одні й ті ж події. Також у кожного телеканалу є свої улюблені «експерти», які коментують чи не кожну новину. Такі «експерти» не завжди є фахівцями з тих питань, які вони коментують, проте вони розставляють необхідні акценти, спрямовуючи глядацьку увагу в потрібному руслі. Окрім того часто телеканали в новинах піарять політиків і політичні сили, які підтримують їхні власники, або просувають політичні й економічні інтереси самого власника.

Телеканал «Інтер» є провідником політичних позицій «Опозиційного блоку» (членом цієї політичної сили є один із власників телеканалу Сергій Льовочкін) із моменту його створення після втечі Януковича. Депутати «Опоблоку» присутні майже щодня в новинах телеканалу й коментують усі події в Україні. Наприклад, у травні 2017 року «Опозиційний блок» посів першість за піаром серед інших політичних сил: 41 сюжет (із них 34 матеріали — на телеканалі Інтер», сім — на каналі «Україна»). Іншим політичним силам «Інтер» не надає стільки ефіру.

Приміром, в одному випуску новин (6 лютого 2017 року) на телеканалі «Інтер» у багатьох сюжетах представлена позиція «Опозиційного блоку»: спершу Юрій Бойко наголошує на продовженні переговорів у «нормандському форматі», далі — на нібито відсутності коаліції в парламенті. Також є синхрони від політичних коментаторів: Руслана Бортніка та Вадима Карасьова, близьких до «Опозиційного блоку». Всі підтверджували вигідну для «Опоблоку» тезу: коаліції де-факто немає. У сюжетах цього випуску фігурували й інші представники «Опоблоку»: Олександр Вілкул закликав захистити працівників Нікопольського трубного заводу, а Сергій Льовочкін «считает, что Украина должна изменить свой имидж в глазах мировой общественности».

Іронічне відео про надмірну присутність одного з представників «Опозиційного блоку» Юрія Бойка на телеканалі «Інтер» змонтували студенти Школи журналістики Українського католицького університету.

Телеканал «Україна» з початку війни на сході й донині в кожному випуску новин дає сюжет про те, як Фонд Ріната Ахметова (власника каналу) допомагає жителям Донбасу в складний час, не повідомляючи при цьому, що допомогу регіону здійснюють багато інших громадських і волонтерських організацій. Громадська організація «Детектор медіа» зафіксувала рекорд згадок власника телеканалу. Так, 16 грудня 2014 року, коли батальйон «Дніпро-1» блокував гуманітарну допомогу Фонду Ріната Ахметова, в одному новинному випуску на «Україні» дали дев'ять матеріалів на цю тему (див. моніторинг «Детектор медіа»).

Ось один із сюжетів про Фонд Ріната Ахметова.

У новинах «1+1» традиційно виходять сюжети, які захищають бізнес-інтереси його власника Ігоря Коломойського, наприклад, на ринку авіаперевезень: канал виступав проти приходу в Україну дешевих лоукостів, очевидно тому, що Коломойський є власником МАУ - фактично монополіста в Україні на ринку авіаперевезень (детально про це в моніторингу тут).

Детальніше про те, як позиція власників позначається на редакційній політиці каналів читайте також в аналітичному звіті «Основні тенденції медіависвітлення суспільно-політичних процесів в Україні у 2014–2017 рр.» або в рубриці «Моніторинги» на сайті MediaSapiens.

 


  Модуль 4  

онлайн-курс Новинна грамотність
    Ірина Виртосу
Ірина Виртосу,
Центр інформації про права людини

«Хитрий циганчук, жидяра, негр, каліка, карлик, прикутий до інвалідного візка, шизофренік, бомж» — чому журналісту, ведучому, блогеру неприпустимо використовувати цю некоректну термінологію? Зґвалтування українськими солдатами, соціалізація екс-засуджених, право на надію довічно ув’язнених, медичне забезпечення безхатьків чи насильство в сім’ях учасників АТО — коли зникнуть табу на ці теми? Як не допустити в редакції існування інструкції на кшталт такої, що була на телеканалі «1+1» у 2008 році, коли зі зміною керівництва було взято курс на «шість “с” та одне “г”» (секс, страх, смерть, скандал, сенсація, сміх та гроші)?

Готувати матеріали, граючи на емоціях, вживати слова, що принижують честь і гідність людини, або, навпаки, замовчувати актуальні теми, — усе це є прикладами порушення журналістської етики.

Серед найочевидніших причин таких порушень — гонитва за рейтингами та сенсаційністю, які часто призводять до смакування насильства, смертей чи злочинів. Ще один блок причин пов’язаний із браком фахових знань із теми та небажанням витрачати час на дослідження. Нерідко з цих же причин медійники вдаються до мови ворожнечі.

При цьому нині журналісти мають безліч можливостей досліджувати складні теми: наприклад, чи відбувається судовий процес із дотриманням законодавства або в яких умовах утримують заарештованого?

Однак часто медіа обирають найлегший шлях — інформують про факт злочину, в найкращому разі — про рішення суду. Ці історії насичують деталями насильства, образливими словами та розкриттям персональних даних.

Звісно, найкраще «продається» те, що зацікавить аудиторію. Однак висвітлюючи резонансні теми, слід дбати не тільки про оперативність поширення суспільно важливої інформації. А й про етичне висвітлення.

Ще в ХХ ст. різні міжнародні організації розробляли етичні кодекси, які формували стандарти професійного журналіста. Так, у Декларації принципів поведінки журналістів (прийнята в 1954 р. на Другому всесвітньому Конгресі Міжнародної федерації журналістів й доповнена у 1986 р.) йдеться про «повагу до істини та права громадськості на правду» як перший обов'язок журналіста. І вже тоді серйозними порушеннями вважали плагіат, наклеп, безпідставні звинувачення, отримання хабара задля публікації чи приховування інформації.

Українська медійна спільнота має кілька етичних кодексів. Давніший — прийнятий у 2002 році на з'їзді Спілки журналістів України. На його основі 2013 р. розробили Етичний кодекс українського журналіста.

Над текстом Етичного кодексу працювали представники Комісії з журналістської етики (далі — КЖЕ), Національної спілки журналістів України, Незалежної медіа-профспілки України, різних галузевих медійних організацій.

Витяг із Етичного кодексу українського журналіста:

15.   Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання. Вказувати на відповідні ознаки особи (групи людей) слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу. Необхідно утримуватися від натяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб людини, уникати вживання образливих висловів, ненормативної лексики.

16.   Журналіст має бути особливо обережним при висвітленні питань, пов'язаних із дітьми. Журналіст та редактор повинні мати обґрунтовані підстави для висвітлення приватного життя неповнолітньої особи (осіб) та дозвіл на це від її батьків чи опікунів. Неприпустимим є розкриття імен неповнолітніх (або вказування ознак, за якими їх можна розпізнати), які мали відношення до протизаконних дій, стали учасниками подій, пов'язаних із насильством.

Право на особисте

Гарантувати героям матеріалів нерозголошення конфіденційної інформації має стати правилом № 1 українського медійника. Це питання не лише безпеки джерел інформації, а й захисту журналіста як професіонала.

Уже класичними прикладами порушення цього правила стали історії:

  • Оксани Макар (березень 2012 року, Миколаїв). Після зґвалтування й замаху на життя Оксани, й вона, і її родичі ні на мить не залишалися поза увагою ЗМІ, які подавали невиправдано надмірну деталізацію злочину й тиснули на слідство;
  • «караванського стрільця» (вересень 2012 року, Київ). Фото й персональні дані чоловіка, підозрюваного у вбивстві охоронців у торговельному центрі, миттєво розтиражували ЗМІ, від чого потерпали його родина, зокрема й дитина (дані якої ЗМІ також охоче публікували).

Ще одна чутлива до порушення етичних стандартів сфера — військова. Так, неприпустимо оприлюднювати імена загиблих військових та публікувати їхні фотографії без дозволу родичів (зокрема, кадрів насильства). Навряд чи хтось би хотів дізнатися про смерть близької людини з новин. Тож у багатьох країнах оборонні відомства не називають імен загиблих, поки не переконаються, що про них уже повідомили родині.

Одним із найжахливіших випадків в Україні було відео, опубліковане російським виданням lifenews.ru в червні 201-го, з-під селища Металіст на Луганщині після бою між українськими військовими та проросійськими сепаратистами. На цих кадрах зафільмовано останні секунди життя українського солдата. Уявіть на мить, що це відео побачили його близькі.

Утім, правило нерозголошення конфіденційної інформації не означає, що новини мають бути «сановані» (sanitized war), коли війна з жахливої трагедії перетворюється на високотехнологічне змагання роботів.

Так, загибель лівійського лідера Муаммара Каддафі в жовтні 2011 року стала випробуванням для західних ЗМІ. Кадри його останніх секунд були кривавою агонією в руках противників. Публікувати таке чи ні? Наприклад, британська ВВС вирішила публікувати (але всіма способами попереджаючи свою аудиторію про шоковий ефект від контенту), й ось чому: в тій ситуації кадри скривавленого Каддафі були сильним доказом, що повстанцям нарешті вдалося схопити його після багатьох попередніх непідтверджених чуток. Крім того, ці кадри краще тисячі слів засвідчували, як повстанці повелися з ним.

Детальніше з аргументацією журналістів можна ознайомитися у спеціальному редакторському блозі. До слова, спеціальний регуляторний орган Британії виправдав публікацію цих кадрів британськими ЗМІ.

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту bbc.co.uk

  

Як розпізнати розголошення конфіденційної інформації й не поширювати її далі?

Слід дуже обережно ставитися до інформації, в якій опубліковані персональні дані дітей. Наприклад, у новинах про смерть, зґвалтування, насильство, інші разючі історії, в яких подаються імена неповнолітніх, їхнє місце проживання, школа, звичний розклад, публікуються фото тощо.

Коли триває відкритий судовий процес, важливо розрізняти, що є важливим для висвітлення на загал (перебіг судового процесу, обставини справи тощо), а що — ні (наприклад, повідомляти, що на процесі була дитина, яка навчається в певній школі, звідки її забирав заарештований батько).

Як приклад — рішення Комісії з журналістської етики від 2015 року стосувалося приватних даних дітей у телешоу на телеканалі СТБ. Їхнього батька звинуватила в сексуальних домаганнях прийомна дочка. Так, у передачі навели прізвище цих дітей. Самі діти не брали участі в зйомках, але дивилися програму, а ситуація в їхній родині набула розголосу та могла спричинити психологічний тиск з боку оточення — сусідів, однокласників, знайомих.

Ще одним типовим серйозним порушенням є використання інформації із соціальних мереж без перевірки фактів.

У липні 2017 р. видання «Обозреватель» написало новину за дописом у Фейсбуку, в якому жінка розповідає про своїх попутниць у поїзді, дуже критичних щодо України, критикує їх та розміщує фото. Видання перепубліковує фотографії, цитує допис без критичного коментаря, дає заголовок «Люто ненавидять Україну». За кілька годин матеріал набрав 230 тисяч переглядів, а допис — понад 5 тисяч перепостів.

Жінки з фото звернулися до правозахисників по допомогу. Оскільки через оприлюднення фото та масове поширення інформації на них почали тиснути знайомі, колеги, найбільше жінки хвилюються за безпеку своїх дітей.

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот із сайту obozrevatel.com

 

Не можна описувати людину через статтю, за якою проти неї порушено кримінальну справу: як-от «корупціонер», «ґвалтівник» чи «вбивця». Такі ярлики одночасно є й оцінними судженнями з боку журналіста, й неправдою до вироку суду.

Якщо в журналістському матеріалі без особливої потреби подається діагноз (на кшталт заголовку «Водій-шизофренік збив пенсіонера») чи образливі слова, використання некоректної термінології («У Львові затримали педофіла») — це теж ознаки етичних порушень.

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту lviv.comments.ua

  

По можливості не включайтеся в «новинну істерію». Щойно з’являється резонансна історія, спершу пошукайте джерела інформації, які підтверджують або спростовують ці дані. Як правило, виважений, вивірений, фаховий матеріал з’являється пізніше, бо поки вирували пристрасті, професіонали перевіряли факти.

Ще одне правило, якого дотримуються етичні журналісти — не використовувати мови ворожнечі.

Некоректні висловлювання на адресу етнічних, конфесійних чи певних соціальних груп як спільнот та / або на адресу конкретних осіб як представників цих спільнот називають спільним терміном «мова ворожнечі», «мова ненависті» (hate speech).

Важливо розуміти: використовуючи мову ворожнечі, автор не обов'язково хоче образити саме цю людину. Часто медійники використовують мову ворожнечі, бо не усвідомлюють власних упереджень та нав'язаних «історично» стереотипів. На побутовому рівні можна почути щось на кшталт «ти подивись, який жидяра!», «ти що, молдован?». Це повторюється й у ЗМІ.

Часто, не маючи інформації про людину, ми доповнюємо її образ стереотипними уявленнями — з огляду на її національність («брудний циган»), зовнішній вигляд («це ж інвалід»), стать («жіноча логіка») тощо. Наприклад, іде неприпустимий перекіс у бік надмірного жалю до людини, яка має інвалідність, аж до, скажімо, виправдання злочину через інвалідність.

Звичною є практика, коли людину, яку суд визнав винною в чомусь, описують через її діагноз. По-перше, це конфіденційна інформація про стан здоров’я, яку незаконно й неетично поширювати, а по-друге, це також закріплює стереотип про людину з інвалідністю як злочинця.

У хроніках МВС часто з’являються повідомлення із заголовками, в яких біля слів «злочинець», «крадій», «аферист» вказується національність людини, наявність інвалідності, вказівка на місце проживання чи статус переселенця. А журналісти некритично повторюють у своєму тексті цю мову ворожнечі.

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту volynpost.com

 

Ось як це підсумував на одному з тренінгів Максим Буткевич, правозахисник, експерт проекту «Без кордонів» ГО «Центр соціальна дія»: «У кримінальній хроніці чи в повідомленнях сайтів МВС майже ніколи не прочитаєш у заголовку “Українець убив українця”. І моментально — якщо побилися двоє, і один з них таджик чи циган… Це усвідомлене використання мови ворожнечі».

онлайн-курс Новинна грамотність

  

Інші ознаки мови ворожнечі й неетичної роботи журналіста ви можете побачити, якщо в тексті:

  • викривлена чи надто узагальнена інформація;
  • присутнє необґрунтоване розрізнення між «своїми» та «чужими»;
  • використано мовні штампи та дискримінаційне мовлення;
  • вживаються стереотипні назви: єврей — жид, ром — циган, росіянин — москаль;
  • розміщаються яскраві провокативні заголовки та ілюстрації;
  • надають слово виразникам ненависті заради позірного балансу;
  • подано не факти, а чутки щодо національної громади, певної соціальної групи тощо.

Часто це результат недбалості та необдуманого копіювання повідомлень, які містять мову ворожнечі, або цитування без критичного коментаря (некритична трансляція). Дехто аргументує використання мови ворожнечі як таке, що «історично склалося».

Крайнім виявом мови ворожнечі є заклик чи мотивування до злочину на ґрунті ненависті.

Крім порушення журналістської етики, мова ворожнечі породжує злочини на ґрунті ненависті (ст. 161 Кримінального кодексу України: порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії).

Однак застосувати цю статтю до мови ворожнечі вкрай складно — її ще треба довести. Тепер поліція все частіше фіксує в заявах мотив злочину на ґрунті ненависті, але все ще робить це неохоче, такий висновок подає Центр інформації про права людини. Ось статистика Національної поліції за 2016 рік: у 2016 році Нацполіція розпочала 76 проваджень за вчинення злочинів на ґрунті нетерпимості. Найбільше, 50, відкрито за ст. 161 Кримінального кодексу України. Дванадцять із них зареєстровано за ст. 179 ККУ («Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь»). Також поліція зареєструвала вісім кримінальних проваджень за статтею ст. 180 ККУ («Перешкоджання здійсненню релігійного обряду») і ще чотири — за ст. 178 («Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків»). Станом на початок лютого 2017 року тривало досудове розслідування у 51 провадженні.

Зарадити в цій ситуації може професійне саморегулювання: іншими словами — особиста відповідальність медійника не поширювати мову ненависті, стримувати колег від неетичних дій, закликати їх уникати мови ворожнечі, публічно критикувати її використання.

Активна аудиторія також може вимагати від журналістів етичності в їхній роботі.

До слова, саме мова ворожнечі була одним із факторів, що призвів до розгортання одного з найбільш масових убивств ХХ століття — до геноциду в Руанді.

У 1994 році в Руанді народності хуту і тутсі, які спільно жили кілька століть на одній території, говорили однією мовою й дотримувалися одних і тих же традицій — перетворилися на смертельних ворогів. Тільки за офіційними даними уряду Руанди, загинуло 937 тисяч осіб. ЗМІ цілеспрямовано розпалювали ненависть між тутсі й хуту та відкрито закликали до насильства й масових убивств, такого висновку дійшов Міжнародний Гаазький трибунал.

Ключову роль зіграли газета «Кангур», державне радіо Руанди і приватна радіостанція «Тисяча пагорбів». Геноцид починався з приймача. Радіоведучі в прямому ефірі використовували для позначення «тутсі» слово «таргани». Щодня звучали гасла: «Працюйте, працюйте, могили ще неповні!».

Детальніше зі справами по злочинах на ґрунті ненависті в Україні ви можете ознайомитися на сайті «Хроніка ненависті», де зібрано найрезонансніші випадки за останні вісім років. Також у збірнику «Обличчя ненависті» можна дізнатися про злочини й інциденти на ґрунті гомофобії і трансфобії в Україні у 2014–2016 роках.

Слова, образливі вислови та ярлики завдають шкоду, не меншу за фізичне насильство, — таке гасло кампанії «Слова ранять». Більше про побутові вислови, які містять мову ворожнечі, можна дізнатися на сайті кампанії.

Як ви можете протидіяти порушенню журналістської етики?

Не поширюйте такої інформації в соціальних мережах!

Якщо ви побачили статтю, відео, радіопередачу з порушенням етики — ви можете поскаржитися в редакцію.

Ще один інструмент — звернення до Комісії з журналістської етики або Незалежної медійної ради зі скаргою про неетичний матеріал (особливо це стосується відеосюжетів).

Комісія з журналістської етики — орган, створений журналістами, щоб обговорювати і пропонувати шляхи вирішення конфліктних етичних ситуацій. КЖЕ складається з визнаних медійною спільнотою 15 авторитетних українських журналістів. З 2 грудня 2016 року її очолює Андрій Куликов. Саме Комісія з журналістської етики стежить за дотримання норм Кодексу етики українського журналіста. Подати скаргу можна тут.

Незалежна медійна рада є постійним громадським моніторинговим і консультативним органом. Рада розглядає спірні ситуації щодо медійного законодавства, міжнародних стандартів, а також порушень норм журналістської етики. Незалежну медійну раду заснували п’ять медійних громадських організацій: Інститут медіа права (з квітня 2016 року — Центр демократії та верховенства права), Інститут масової інформації, «Інтерньюз-Україна», «Телекритика» (з квітня 2016 р — ГО «Детектор медіа») та фундація «Суспільність»; складається рада із 15 членів. Подати скаргу можна тут.

 


  Модуль 5  

онлайн-курс Новинна грамотність

 онлайн-курс Новинна грамотність

Наталя Стеблина 

Баланс думок — стандарт, який зобов’язує журналістів надавати слово всім сторонам конфлікту або суперечливого питання. При цьому автор не має підтримувати чиєїсь позиції у своєму матеріалі й повинен надавати рівні умови своїм героям, щоби вони висловили свої позиції. Якщо мас-медіа висвітлюють якусь проблему тривалий час, то потрібно однакову увагу приділяти всім зацікавленим сторонам

Трохи історії

Як з’явився цей стандарт? Американський дослідник Джеремі Іггерс розповідає [Iggers J. Good News, Bad News: Journalism Ethics And The Public Interest (Critical Studies in Communication and in the Cultural Indust). — Westview Press, 1999], що сучасна демократія почала зароджуватися в часи Ренесансу, коли зменшувався вплив абсолютизму. Тоді й виникла незалежна від церкви чи монарха соціальна сфера: освічені громадяни, зустрічаючись у салонах чи кав’ярнях, обмінювалися ідеями та віднаходили спільні рішення, корисні для суспільства в цілому, а не для якогось його окремого представника. Перші газети, які вже на той час виходили, стали «форумом для ідей» цієї соціальної сфери і стимулювали дискусії, об’єднуючи людей, не знайомих одне з одним.

Автори книжки «Чому нації занепадають» Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон [Аджемоґлу Д., Робінсон Д. Чому нації занепадають. Походження влади, багатства та бідності. — Київ: Наш формат, 2016] пояснюють, чому ці розмови стали такими важливими: щоби суспільство успішно розвивалося, мають бути можливості для вільної конкуренції. Кожен охочий висловлює свої думку, й у вільному діалозі відбираються найкращі рішення: вигідні всім, а не комусь одному.

Для демократичної країни потрібні поінформовані громадяни. Якщо вони роблять свій вибір, орієнтуючись тільки на політичну рекламу чи на подаровану кандидатом «гречку», а не на незалежні ЗМІ, навряд чи до влади прийде найкращий кандидат, який пропонує оптимальне для суспільства рішення.

Онгайн-курс Новинна грамотність


 

Порушення стандарту балансу думок

Погляньте на новину «Председатель Одесской ОГА отчитал директора облздрава» (мал. 1). Що з неї відомо?

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту trassae95.com

 

Цей текст написано на основі лише однієї позиції — голови Одеської облдержадміністрації. При цьому слова іншій стороні — директорці департаменту охорони здоров’я — взагалі не дали. Враження таке, що вона не мала що сказати й погодилася з критикою. Немає жодної цитати з її доповіді. А бекґраунд проводить паралелі між проблемами з охороною здоров’я в регіоні й тим, що директорка департаменту не має медичної освіти.

У цьому тексті порушено стандарт балансу думок: журналісти дали висловитися тільки голові ОДА.

А ось матеріал «Луценко хоче арештувати Добкіна» (мал. 2), в якому є дві точки зору: позиція того, хто звинувачує (Генпрокуратура), й того, хто виправдовується (Михайло Добкін).

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту bbc.com

 

За результатами моніторингів, що їх здійснюють громадські організації, зокрема «Детектор медіа», Інститут демократії імені Пилипа Орлика, Інститут масової інформації, стандарт балансу думок журналісти порушують найчастіше: більшість матеріалів у регіональних та центральних медіа часто містять лише одну точку зору.

Дуже часто журналісти передруковують прес-релізи або заяви політиків у соціальних мережах, не додаючи інших позицій. Тож читач отримує однобічну інформацію й не має можливості ознайомитися з іншими поглядами

Баланс думок і структура матеріалу

Балансу думок може не бути, навіть якщо журналіст зібрав кілька позицій. Погляньмо на статтю «Бульварные страсти не утихают», опубліковану навесні 2016 року в газеті «Жизнь в Одессе». Здавалося б, формально є позиція мера за розширення вулиці, громадських діячів — проти, й навіть експерта, який наводить європейський приклад. При цьому кількість знаків для викладення позиції мера і для позиції активістів також приблизно однакова. Проте є інші проблеми):

онлайн-курс Новинна грамотність
Публікація в газеті «Жизнь в Одессе», 2016 р.

Перша проблема — підзаголовок матеріалу. Це цитата з виступу мера. Читач, який постійно поспішає, може прочитати не весь текст, а лише переглянути заголовок, підзаголовки та лід. Судячи з підзаголовка, активісти — консерватори, які не хочуть, щоби місто стало кращим, модернішим. У ліді бачимо дві позиції: мера, який хоче реконструкції, та громадських діячів, які проти. Хоча самої вказівки, що вони — проти — недостатньо. Варто навести їхні аргументи. Наприклад, «тому що це зашкодить екології» чи «зіпсує історичний вигляд міста».

У виносах (так у друкованих ЗМІ називають цитати, виділені окремим блоком) також варто дати обидві позиції: цитату мера й когось із активістів.

Усе це — специфіка газетних та електронних матеріалів, а що ж телебачення? Тут варто утримуватися від того, щоби повідомляти лише одну з позицій у підводці до сюжету (аналог газетного ліду) та у стендапі, оскільки аудиторія може подумати, що редакція поділяє цю точку зору.

У наведеній статті є ще один проблемний момент — коментар експерта. Експерт має бути незалежним, він не може бути політиком, працювати на політичну силу чи просто підтримувати її. Тут же протилежний приклад: ситуацію коментує директор комунального підприємства. Так, він може бути компетентний, оскільки представляє паркувальний сервіс, але він залежить від мера, є його радником і очолює комунальне підприємство. Його позиція цілком збігається з тією, яку озвучив мер.

Баланс думок та аргументація

Ще одним прикладом порушення стандарту є спосіб цитування джерел. Цитата — це уривок мовлення, тож добираючи ті або інші фрагменти, можна зманіпулювати. У тексті можуть бути цитати обох сторін, але одному герою можуть дати можливість аргументувати свою позицію, а з промови другого вирвати випадкові фрази. Або ж цитату іншої сторони наводять, проте зі слів автора видно, що сказане — маячня чи неправда. Як-от у матеріалі «РИА Новости» «Украинство против христианства» :

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту ria.ru

 

У тексті формально є інша сторона — уривки із заяви речниці МЗС Мар'яни Беци (якої, до речі, автор не називає, тож не вказано, хто саме коментує новину, а це ще й порушення стандарту достовірності ). Але словесне обрамлення цієї другої сторони одразу ставить її під сумнів: «Официальный Киев, правда, яростно отрицает новость и утверждает…». Отже, баланс у матеріалах інколи може бути позірним чи імітованим. 

Дотримання балансу думок в умовах війни

Анексія Криму та війна на Донбасі поставили перед українськими журналістами ще одне питання: як передавати позицію іншої сторони — російських військових («ввічливих людей») чи сепаратистів?

По-перше, це регулюється законами України. Так, згідно із Законом про інформацію (стаття 46), журналісти не можуть поширювати заклики «до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини».

 

Онгайн-курс Новинна грамотність
Онгайн-курс Новинна грамотність

По-друге, з 2014 року набула популярності позиція, яку можна артикулювати цитатою Майкла Вейса та Пітера Померанцева, які у статті «Повелителі брехні: інформація, культура та гроші на службі Кремля» доходять висновку, що прагнення балансу може сприяти пропаганді: «Журналістів учать давати слово усім сторонам конфлікту… Коли Кремль стверджує, що російських солдатів в Криму немає, журналісти змушені це повторювати. І як боротися з тим, хто просто вигадує усіляку маячню на ходу?».

Як бути в такій ситуації? Професійні стандарти, зокрема й стандарт балансу думок, у часи війни важливі не менше, ніж у часи миру. І хоча й досі у професійному середовищі точиться дискусія щодо того, як правильно подавати різні точки зору, суть лишається та ж сама. Згідно з «Редакційними настановами ВВС», журналісти мають бути точними у формулюваннях і «вживати слова, що конкретно змальовують виконавця, як-от: "бомбіст", "нападник", “озброєна людина", "викрадач", "повстанець" та "бойовик"». Аудиторія сама має оцінювати те, що сталося, журналісти не мають підштовхувати своїх читачів чи глядачів до висновків. Окремо варто не забувати і про контекст, тобто про стандарт повноти: «Коли репортерам, які перебувають з одного боку конфронтації, важко сформувати чітку загальну картину, їхній матеріал для ефіру слід ставити в ширший контекст».

Хоча, звісно, «педантичне дотримання стандартів», за словами медійного експерта, тренера і журналіста Ігоря Куляса, може бути ризикованим. Експерт пропонує розрізняти в позиціях сепаратистів чи окупантів фактичні дані та власне агітацію. На думку Куляса, надавати слово їхнім ватажкам чи симпатикам можна «лише для озвучення фактичних даних». В інших випадках він радить послуговуватися обмеженнями, що їх накладають закони України: «Не може надаватися слово для будь-якої агітації за ідеї сепаратизму окремих територій країни або їх приєднання до іншої держави», “не може надаватися слово для озвучення обґрунтування (аргументації) їхніх позицій, які базуються на порушенні суверенітету й територіальної цілісності країни».

Погляньмо, як журналісти The New York Times пишуть про війну на сході України.

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту nytimes.com

 

У тексті бачимо позиції декількох сторін, при цьому журналіст подає фактичну, а не оцінну інформацію:

Онгайн-курс Новинна грамотність

  

Таке саме правило Ігор Куляс радить використовувати для подачі позицій мешканців окупованих територій. Прикладом тут може бути проект «Донбасу. Реалій» «Про що говорить Донбас», у якому журналісти друкують запитання й репліки читачів, які коментують актуальні теми тижня.

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту radiosvoboda.org

 

 Відмова від коментарів

Буває так, що сторона, до якої журналіст звертається по коментар, відмовляється говорити. Цього не можна прирівнювати до визнання своєї провини чи неправоти, адже причини відмови можуть бути різні. Тож якщо журналістам відмовили, варто дізнатися про причину. Медійні тренери й експерти Ігор Куляс та Олександр Макаренко радять журналістам казати джерелу, що відмовляє в коментарі, таке: «Ми будемо змушені повідомити глядачам, що пан Х відмовився / не зміг / не захотів (дослівно, у тих самих висловах, що їх використало джерело) коментувати з такої-то причини...».

У «Редакційних настановах ВВС» зазначено, що, викладаючи думку людини, яка відмовилася від коментарів, «слід робити так, щоби бути справедливими стосовно відсутнього учасника. Нам слід обміркувати, чи зможемо ми викласти їхні погляди на підставі того, що нам уже відомо. Нам слід прагнути до того, щоб узагалі не виключати відсутньої точки зору». У самому тексті варто зазначити, що є різні позиції з приводу порушеної теми.

* * *

Стандарт балансу думок важливий, до речі, не тільки для журналістики, але й для зв’язків із громадськістю. Ось що про важливість наводити іншу думку в піарному тексті каже американський дослідник Рональд Сміт: «Повідомлення з двосторонньою аргументацією ефективніше, ніж повідомлення з односторонньою… Представлення тільки однієї сторони може призвести до тимчасової зміни ставлення до особи чи проблеми, але воно може змінитися, щойно аудиторія почує аргументи іншої сторони» [Smith R. D. Becoming a Public Relations Writer. A Writing Process Workbook for the Profession. — Mahwah, New Jersey London: LAWRENCE ERLBAUM ASSOCIATES, PUBLISHERS. WRENCE]. Той же принцип працює й зі ЗМІ: чи довірятиме цьому ЗМІ аудиторія, якщо пізніше дізнається, що від неї приховали важливу інформацію?

Звісно, в умовах конфліктів і воєн різні сторони завжди намагаються схилити журналістів до  вибіркового представлення дійсності. Тим не менш, саме від того, як журналісти дотримуватимуться стандартів у своїх матеріалах про заворушення, мітинги, події в гарячих точках, частково залежить розв'язання цих конфліктів. Адже жителі так званих ДНР / ЛНР справді вірили в те, що «Правий сектор» піде на все, щоб їх «українізувати», позаяк контрольовані проросійськими силами ЗМІ давали тільки цю позицію.

«Незбалансована подача інформації завжди є пропагандою на чиюсь користь», — зазначає Олександр Чекмишев, медійний експерт і політичний оглядач [Чекмишев О. В. Медіаетика: професійні стандарти. Робоча навчальна програма. — Київ: Інститут журналістики, 2008]. А замовчування або викривлення інформації ставлять під питання саме існування демократичного суспільства, адже недарма 2016 року у звіті Freedom House найбільшою загрозою для свободи преси назвали саме автократів і популістів.

  

 


  Модуль 6  

онлайн-курс Новинна грамотність

онлайн-курс Новинна грамотність

Алла Федорина

Ми звично відкриваємо газету чи стрічку інтернет-новин, вмикаємо телевізор чи радіо — й… Що хочемо дізнатися, знайомлячись із новинами? Звісно, не казки чи плітки, а виключно щось нове, корисне й цікаве. Чи завжди це знаходимо? Чи, може, вважаємо, що знаходимо, не помічаючи, як нам підсовують неякісний продукт?

Чим виміряти правдивість?

Ось, наприклад, повідомлення з сайту «Сумські дебати».

Скріншот сайту debaty.sumy.ua

 

Чи виникли у вас якісь запитання до цього тексту? Якщо ні, прочитаймо наступну інформацію з сайту «Любимые.Сумы»:

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту like.sumy.ua

 

Матеріалу явно бракує вичитки, та головне — немає жодного посилання на джерела. Звідки ж автор узяв інформацію? Був свідком події? Якби так, то, напевне, зазначив би це, адже свідчення очевидця цінніші за інформацію з «других рук». Радше за все інформацію взято з сайту МВС, але про це жодним словом не згадано.

Та ж хиба й у першій замітці: посилань на джерела інформації немає. Хтось може заперечити: раптом автор замітки сам був присутнім на укладанні шлюбу. Але посилати фахівця на подію заради 5–10 рядків — розкіш, яку навряд чи може дозволити собі будь-яка редакція.

То вірити чи не вірити таким повідомленням? Звісно, вибір кожного. Та коли ви не бачите жодних посилань на джерела, насторожіться: тут може бути неякісний інформаційний продукт.

  

Джерела бувають різними

Чи однозначно ми довіряємо матеріалу, якщо там є посилання на джерела інформації? У такому випадку варто поговорити і про якість самих джерел.

Той, хто дає інформацію журналісту, має бути:

а) компетентним;

б) причетним до події, про яку йдеться;

в) готовим відповідати за сказане.

Відповідно, якщо йдеться про ДТП (друге повідомлення), хорошими джерелами можуть бути поліціянти (чи прес-служба поліції); очевидці, які особисто бачили те, що сталося; ті, хто сидів у машині, що потрапила в ДТП, якщо вони в змозі говорити; лікарі, які прийняли постраждалих у лікарні.

Якщо журналіст почув про подію від людини, що проїздила тролейбусом повз місце аварії, коли там стояли поліцейські машини, то керуватися лише його повідомленням не можна. Професіонал, отримавши такі дані, звернеться до компетентних джерел, перевірить інформацію і, лише отримавши підтвердження, передасть її споживачам. Журналіст газети The Washington Post Боб Вудворд, один із авторів славнозвісного Вотергейського розслідування, зауважував: першим важливим завданням є збір інформації, але ще важливішою є ретельна перевірка здобутої інформації, що має засвідчити її достовірність [Борис Потятиник. Інтернет-журналістика / Б. В. Потятиник : навч. посіб. / Львів : ПАІС, 2010, стор. 105.].

Отже, якщо ми не знаходимо в матеріалі посилань, запитаймо себе: чи не намагається хтось нами маніпулювати?

Довіряй, та перевіряй

У часи війни недостовірної інформації стає особливо багато. Коли ви отримали якесь ніби актуальне, гостре, емоційне повідомлення, у вас одразу виникає бажання: поділитися! І ми це робимо — в постах, блогах, листах, телефоном… «Інфікування» відбулося! Небезпека провокаційних повідомлень передусім у цьому: вони швидко поширюються. Згодом недостовірну інформацію спростують, але не завжди спростування прочитає той, хто читав перше, неправдиве, повідомлення. Та й саме спростування може бути запізнілим, бо збурення мізків уже відбулося, й добре, якщо не перейшло у збурення соціальне. Як казав Наполеон, чотири газети можуть заподіяти більше лиха, ніж ціла армія. Отже, будь-яка інформація потребує критичного сприйняття.

Іноді читаємо повідомлення, де джерело начебто є, проте його вказано не безпосередньо, а узагальнено: «кажуть чиновники», «повідомляє працівник відомства», «експерти вважають»… Така розмитість посилань невиправдана, а інформація, подана таким чином, не може претендувати на достовірність. Наприклад, замітка «Хакерська атака: експерти радять робити резервну копію даних» на сайті «Подробности.ua» містить саме таке псевдопосилання: «експерти радять».

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту podrobnosti.ua

 

Звертаймо увагу на матеріали, в яких посилаються на невідомі, не рейтингові, джерела, тимчасом як існують цілком доступні авторитетні джерела з цієї теми. Буває й таке, що імена та прізвища експертів названо, але без вказування їхніх компетенцій: де працюють, що викладають, чи мають якісь наукові ступені або відповідні публікації.

А якщо такі «експерти» ще й сходяться в думці щодо розстановки політичних чи інших сил, є підстави запідозрити замовний матеріал.

Повинні виникати сумніви, коли автори посилаються на отримані незаконним шляхом документи, які не можна перевірити. Або коли залишаються запитання, на які в матеріалі немає відповідей. Це може означати, що частина інформації прихована або ж значення її применшене чи перебільшене.

Існують законодавчі норми, що звільняють журналіста від відповідальності за недостовірну інформацію, якщо відомості є «дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об'єднань громадян» (стаття 42 Закону «Про друковані засоби масової інформації», стаття 35 Закону «Про інформаційні агентства») чи «якщо ці дані містилися в офіційних повідомленнях» (стаття 48 Закону «Про телебачення і радіомовлення»). Але ані аудиторія, ані журналісти не повинні сліпо довіряти офіційним джерелам. От, приміром, багато хто зауважує певну тенденційність подачі зведень із зони АТО офіційними речниками штабу.

Щодо посилань бувають винятки. Пов'язані вони з конфліктними ситуаціями чи, як в Україні, з воєнними діями. Наприклад, українське видання послуговується інформацією джерела, що перебуває на окупованій території. Чи слід відкривати це джерело, наражаючи його на небезпеку? Ні. Але при цьому мас-медіа має обґрунтувати компетентність джерела; пояснити, чому ми його не називаємо, чому джерело побажало залишитися анонімним.

При цьому варто зауважити: джерело фактів із тієї чи іншої причини можна не називати прямо, але джерело думки чи судження обов'язково має бути зазначене.

онлайн-курс Новинна грамотність

  

Не вір очам своїм

Недостовірність може ховатися не лише в тексті, але і в ілюстраціях. Як-от приклад із фейковою фотографією президента Росії Володимира Путіна з політиками на саміті G20 влітку 2017 року. Так, на фото — Путін в оточенні Трампа, Ердогана та інших, а поряд стоїть Меркель із георгієвською стрічкою на піджаку. Проте на справжньому фото крісло, в якому нібито сидить Путін, порожнє, а Меркель — без стрічки.

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту meduza.io

 

Робота з ілюстраціями вимагає обережності. Найперше — не можна використовувати фото-, відеоматеріалів без згоди автора, щоб не порушити авторських прав. Не можна нинішні події ілюструвати торішніми світлинами, не вказуючи при цьому, що ці фото — з архіву.

Якщо інфографіка містить якісь соціологічні дослідження, потрібно вказати, яке це дослідження, ким виконане, на чиє замовлення і яка вибірка застосовувалася.

Влітку 2016 року у професійному середовищі бурхливо обговорювали знімок тодішнього радника міністра оборони Дмитра Муравського із зони АТО.

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту lb.ua

 

Фахівці стверджували, що фото, видане за репортажне (тобто оперативне фото, зроблене з місця події, без жодного втручання автора в хід події) насправді є постановочним (тобто організованим, коли знімкується штучно створена ситуація). Позицію критиків артикулював фотожурналіст Максим Левін: документалістику не можна «підфарбовувати» — це порушення достовірності.

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту depo.ua

 

Як бачимо, лише критичне сприйняття будь-якого виду інформації, її ретельна перевірка в альтернативних джерелах допоможуть визначити правдивість повідомлень.

Яку ж інформацію ми можемо вважати достовірною? Наприклад, таку, як пропонує сайт SQ:

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту sq.com.ua

 

Є джерело повідомлення. Є вказівка на місце, де це повідомлення отримано. Нічого надзвичайного, але такому повідомленню можна повірити.

У різних редакціях можуть бути різні підходи до кількості джерел, необхідних для перевірки інформації. Один із підходів, який використовують метри світової журналістики, — мати щонайменше два незалежних одне від одного джерела інформації. Цей підхід, наприклад, закріплений у Редакційних настановах ВВС.

Отже, достовірність є важливим стандартом якості матеріалу. І передбачає вона:

  • конкретне зазначення джерела кожного факту та автора кожної наведеної думки;
  • вказівку на компетентність джерела;
  • за потреби — наявність кількох джерел інформації, що засвідчують її перевіреність.

 

Яка інформація є точною?

Іноді журналісту досить бути ретельним, уважним і зосередженим, щоби з першого разу все зафіксувати правильно:

  • прізвище та ім'я людини, про яку він пише;
  • її посаду, підприємство (установу), де ця людина працює;
  • точні цифри тих чи інших показників, відсотки тощо.

А тим часом чи помічали ви, скільки фактичних помилок трапляється у ЗМІ?

Наприклад, сумський тижневик «Панорама» тривалий час повідомляв, скільки дітей народилося в пологових будинках Сум. В одному числі написали: народилися семеро діток, із них п'ять дівчаток і чотири хлопчики. Додаємо хлопчиків і дівчаток, звіряємо із загальною цифрою — щось не так.

Сайт Сумської обласної державної адміністрації в квітні 2017 року повідомив про захід, у якому взяли участь діти з Волинської, Житомирської, Краматорської та інших областей. Усе добре, от тільки звідки Краматорська область?

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту sm.gov.ua

  

На сайтах кількох областей у 2015 році з'явилося повідомлення про те, що на Сумщині людина зайшла у відділення банку й погрожувала себе спалити через проблеми з кредитом. Новину тиражували, поки один журналіст не вирішив уточнити деталі в поліції. А там про це нічого не чули. «Почали спільно з’ясовувати — що і звідки? — розповідав на засіданні профі-студії Сумського прес-клубу співробітник відділу комунікацій Головного управління Нацполіції в Сумській області Володимир Кузьменко. — Встановили витік повідомлення — одеський сайт. Потім знайшли найпершу появу інформації. Вона справді була розміщена на сайті сумської газети “Ваш шанс”, але… 2010 року».

Точність до останньої букви

Перекручування, неадекватність подання цитованої мови; виривання фраз із контексту, що дає хибне уявлення про сенс сказаного; додавання до прямої мови слів, які не відповідають переконанням респондентів, — усе це є грубими порушеннями стандарту точності.

Наприклад, сайт Sportbuk після некоректного цитування головного тренера чернівецької «Буковини» був змушений публікувати спростування.

о
Скріншот сайту sportbuk.com

 

Інтерв'ю підпадає під дію закону «Про авторське право і суміжні права», у статті 13 якого зазначено: «Співавторами інтерв'ю є особа, яка дала інтерв'ю, та особа, яка його взяла. Опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою особи, яка дала інтерв'ю».

Хорошою ілюстрацією дискусії про те, чи може автор заборонити публікувати своє інтерв’ю, є випадок із Нобелівською лауреаткою Світланою Алєксієвич, яка влітку 2017 року давала інтерв’ю російській інформаційній агенції REGNUM. Як визнають у самій агенції, Світлана Алєксієвич під час розмови заявила, що не хоче, щоби це інтерв’ю було опубліковане. Але REGNUM вирішив, що оскільки від самого початку письменниця погоджувалася на інтерв’ю, то його все ж можна публікувати. Сама Світлана Алєксієвич окремо наголошує, що журналіст, який брав у неї інтерв’ю, заявляв, що воно для іншого видання — для «Делового Петербурга». Чи є тут порушення етичних стандартів? Так, голова Союзу журналістів Москви Павло Гусев назвав це «абсолютно аморальним» і неетичним. А за українським правом це ще й порушення закону про авторські та суміжні права.

Якщо ж ми побачимо надмірно сенсаційну чи відверто брутальну цитату публічної особи, її краще перевірити в інших джерелах. Якщо є сайт публічної особи чи структури, яку вона представляє, найпевніше перевірити інформацію там. Якщо є сумніви в точності якоїсь цитати, краще узгодити її з автором (цитату, а не весь текст!). Однак при письмовій передачі усної прямої мови існує застереження. Розмовна мова має свої особливості: повтори; іноді — незавершеність фраз, бо їхнє закінчення в розмовній мові ніби й так зрозуміле; поєднання вербальних та невербальних засобів спілкування. Тому коректна «адаптація» розмовної мови для письмового викладу можлива, але з цілковитим збереженням сенсу сказаного.

Отже, точність — стандарт, що засвідчує: факт, відбитий у медіа, максимально відповідає факту реального життя, а будь-яка думка цитується точно й не виривається з контексту.

 


   Модуль 7   

онлайн-курс Новинна грамотність
онлайн-курс Новинна грамотність

Наталя Стеблина

Четвертого березня 2014 року російське «РИА Новости» повідомило про «зіткнення» між українськими військовими та «силами самооборони Криму». У замітці також ішлося про декілька пострілів у повітря, які пролунали внаслідок цього. Інших подробиць у тексті не було.

Українські ж ЗМІ написали цього дня про військових 204-ї бригади тактичної авіації, які колоною з українським прапором та прапором частини прийшли до аеродрому в Бельбеку, щоби зайняти свої робочі позиції. «Українська правда», наприклад, також назвала командира бригади Юрія Мамчура, який вів перемовини, зазначила, яка сторона стріляла в повітря, а також процитувала журналіста Польського радіо, який повідомив, що російські військові «погрожували репортерам, які прийшли до аеропорту разом із українськими військовими».

Онгайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту ria.ru
Онгайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту pravda.com.ua

Ці дві замітки «РИА Новости» та «Української правди» дають поживу для роздумів про те, що таке стандарт повноти й чому він такий важливий. Погляньмо на замітку «РИА Новости». З тексту ми не отримуємо інформації про те, де конкретно відбувалося зазначене (вказано просто «Симферополь»), також не зрозуміло, чому відбувся «контакт» між двома сторонами, хто стріляв, хто був присутній на місці події. Якщо ж читач отримає відповіді на всі ці запитання, він знатиме про контекст, а отже й матиме інформацію для зваженого рішення щодо того, як оцінювати події.

Шість класичних запитань

Стандарт повноти передбачає наявність відповідей на шість основних запитань, які в англійській традиції позначаються як 5W+1H: Who? (Хто?) What? (Що?) When? (Коли?) Where? (Де?) Why? (Чому?) How? (Як?)) (див. також розділ 1 )

У Редьярда Кіплінга навіть є вірш про ці запитання:

«Шість чесних слуг тримаю я

(Всіх знань, що мав, дали);

Хто, Що, Чому їх на ім`я,

І Як, і Де, й Коли»

(переклад І. Теплого).

онлайн-курс Новинна грамотність
Редьярд Кіплінг

А проте це лише орієнтир. Адже й замітка «РИА Новости» містить відповіді на деякі з цих запитань, тим не менше стандарт повноти в ній усе одно порушений. Ерік Ламбет, американський науковець і журналіст, пояснює стандарт повноти так: «Журналісти, однак, не змогли би добре працювати, якби вони задовольнилися самою тільки фактичною точністю… Журналіст має намагатися знайти не тільки факти, але й ширшу правду, яка стоїть за цими фактами».

Американські дослідники Стівен Клайдмен і Том Бічамп пропонують журналістам писати тексти для вдумливого читача (reasonable reader) [Iggers J. Good News, Bad News: Journalism Ethics And The Public Interest (Critical Studies in Communication and in the Cultural Indust). — Westview Press, 1999]. Автори пояснюють, що це швидше збірний образ, персоніфікація. Цей читач може голосувати за будь-яку партію, палити чи засуджувати куріння, любити спорт чи ненавидіти його. Вдумливий читач — це ідеальний читач, поінформована людина, потреби якої й мають задовольняти новинні медіа.

Бекґраунд

Читач новин не обов’язково стежить за повідомленнями ЗМІ постійно, тому журналістам важливо повідомляти контекст, допомагаючи йому пов’язати свіжу новину з тими подіями, які її викликали або ж які допомагають зрозуміти її краще. Для цього кожна новина повинна мати бекґраунд, або скорочено бек. З англійської це слово перекладається як «тло». Герд Штромайєр, німецький дослідник, каже, що бекґраунд у журналістиці — це «контекстні зв’язки» [Штромайєр Г. Політика і мас-медіа / Г. Штромайєр. — К. : Вид. дім «Києво- Могилянська академія», 2008].

онлайн-курс Новинна грамотність

Цим контекстом може бути передісторія, якщо, приміром, подія, що відбулася сьогодні, була спричинена якоюсь минулою подією. Повідомлення про те, що з 11 червня українці можуть подорожувати до ЄС без віз, але з біометричним паспортом, буде неповним, якщо не надати інформації про те, хто, коли і як ухвалив це рішення. Якщо компанія, що реставрує Потьомкінські сходи в Одесі, просить виділити їй додаткові кошти, журналісти мають повідомити, скільки ця компанія вже витратила і яку суму називали під час тендеру ще до реставрації.

Окрім передісторії важливо роз’яснювати і складні для розуміння або нові поняття, які з’являються в новинах. Видання «ВВС Україна» мало для цього навіть свого власного міфічного персонажа — «бабцю з Калуша, котра повинна зрозуміти все, що виходить на хвилях ВВС», про яку розповіла журналістка Світлана Пиркало.

Коментувати незрозумілі для аудиторії явища можуть і експерти. Вони дозволяють зрозуміти, що конкретно означає та чи інша подія, закон, винахід.

Зазвичай бекґраунд подається в останньому абзаці новини.

Маніпуляція бекґраундом

Погляньмо на новину «Екс-прокурор Сакварелідзе очолив одеську організацію партії Саакашвілі», опубліковану на сайті «Думская». 

Онгайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту dumskaya.net

Впадає в око, що бекґраунд у тексті за обсягом майже такий самий, як і вся новина. Коли ж читаємо останній абзац, бачимо тільки інформацію про рішення колишнього генерального прокурора Віктора Шокіна. Тим не менше, повної картини ми не маємо.

Порівняймо бекґраунд сайту «Думская» із бекґраундами матеріалів інших ЗМІ. Ось, наприклад, як цю новину подає газета «Факти»: у бекґраунді ми також читаємо про позицію самого Сакварелідзе. 

Онгайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту fakty.ua

Хоча, звісно, бек міг би бути ще детальнішим, адже Сакварелідзе також звинувачував Шокіна в тому, що він захищає «діамантових прокурорів».

Чому важливо згадувати в новинах про події, які, здавалося б, давно минули? Тому що така інформація може впливати на рішення, що його сьогодні ухвалить читач стосовно героя новини.

Коли йдеться про маніпуляцію в бекґраунді, зазвичай використовується прийом «нагромадження карт»: називаються тільки ті факти, які працюють на підтримання потрібної авторові версії. Ось, наприклад, цитата з промови Гітлера в Рейхстазі 1 вересня 1939 року: «Я маю заявити чітко: Німеччина дотримується своїх обов’язків; нацменшини, які проживають у Німеччині, не переслідуються. Жоден француз не може встати і сказати, що якийсь француз, що живе в Саарі, пригнічений, замучений чи позбавлений свої прав. Ніхто не може сказати такого». Звісно, французи, можливо, й не були пригнічені, але як щодо інших народів?

Кажучи про маніпуляцію бекґраундом, можемо, звісно, згадати і про висвітлення деякими російськими медіа подій в Україні. Ось, наприклад, який бекґраунд використала Russia Today щодо новини із заголовком «Понад вісім тисяч українців скористалися режимом безвізу з ЄС»: «Член Ради з міжнаціональних відносин при президенті Росії Богдан Безпалько у розмові з ФБА “Економіка сьогодні” заявив, що надання Україні безвізового режиму на поточних умовах є для Євросоюзу зручним важелем впливу на будь-які рішення Києва.

Директор Міжнародного інституту новітніх держав Олексій Мартинов у бесіді з НСС заявив, що не кожен український громадянин зможе перетнути Шенгенську зону».

Той самий прийом «нагромадження карт»: вибрані тільки негативні коментарі, до того ж не зрозуміло, чому саме ці люди коментують подію.

Оскільки призначення бекґраунду — ввести читача в контекст подій, то збалансований добір фактів і думок має надзвичайно важливе значення. При цьому варто взяти до уваги, що читачі не мають такого ж обсягу інформації, як журналісти. Вони не можуть виїхати на місце подій, не завжди мають доступ до лідерів думок чи експертів. Тому журналісти мають допомогти їм розібратися в ситуації.

Обмеження стандарту повноти

Отже, давати читачеві якомога більше корисної інформації важливо, але чи буває так, що інформація може нашкодити? Це питання особливо актуальне тепер, під час війни. Наприклад, журналістам рекомендують уникати знімків, які можуть видати дислокацію військ. Журналіст телеканалу «Інтер» Роман Бочкала під час  семінару «Робота журналістів та висвітлення виборів у зонах конфлікту» розповів, що «під час зйомки не можна робити загальних планів і панорам. Навіть якщо якась деталь здається вам неважливою, це не значить, що так насправді є. Деталі в кадрі можуть видати локацію».

онлайн-курс Новинна грамотність

Речник Міністерства оборони з питань АТО Андрій Лисенко також нагадує про військову таємницю й додає, що «90 % інформації розвідка отримує із відкритих джерел, серед яких — ЗМІ. Тому журналісти мають бути обережними».

Хоча не тільки під час війни журналісти мають дбати про обережну подачу інформації. Адже далеко не все, що почув і побачив журналіст, варто давати в ефір чи публікувати. Тут можемо згадати і про принцип поваги до приватного життя, і про специфіку подачі «повідомлень про страждання і розпач» (детальніше див. «Редакційні настанови ВВС» та модуль 2 ), а також і про дискримінацію. Приміром, якщо йдеться про кримінальні новини, журналіст не може повідомляти національності підозрюваного, якщо тільки це не є принципово важливим для розуміння того, що сталося. Важливо також подумати й над тим, чи потрібно вказувати стать водія в новині про ДТП. Ще одна вразлива нині тема — це кримінальні повідомлення про військових. Новини про військових тепер доволі популярні, тож деякі ЗМІ спеціально виносять у заголовок те, що підозрюваний — офіцер чи солдат ВСУ, Нацгвардії. Тим не менш, це не завжди потрібно, як-от у цій новині сайту 048.ua:

 

Онгайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту 048.ua

Проте якщо без певних деталей повідомлення незрозуміле, їх необхідно наводити. Наприклад, у 2016 році, коли п’яні військові моряки на подарованому волонтерами автомобілі штурмували в’їзд на базу ВМС в Одесі, місцеві журналісти назвали всі ці деталі. Адже для повного розуміння ситуації потрібно знати і про те, що це був за автомобіль, а також що його водій та пасажири були напідпитку і, звісно, що вони — бійці елітного підрозділу.

* * *

Яким би не було інформаційне повідомлення: коротким чи розгорнутим, простою начиткою під відеоряд чи репортажем із виїздом кореспондента на місце події, — стандарт повноти вимагає від журналіста подачі всієї важливої інформації, щоби читач міг ухвалити зважене рішення про подію. Звісно, тепер, за часів нових медіа, коли для написання новини журналістові відводиться дедалі менше часу, це не так просто. Однак у випадку гарячих новин журналісти можуть додавати інформацію з часом, вказуючи джерело, з якого надійшла інформація, і що інформація оновлюється.

Дотримання стандарту повноти важливе ще й із прагматичного боку, особливо якщо говорити про інтернет-журналістику. Посилання на опубліковані раніше матеріали за темою дозволяють підвищити рейтинг. Адже останній розраховується на основі декількох показників, серед яких час, проведений на сайті, а також кількість сторінок, які переглянув користувач.

Нині, коли в журналістів з’явилося так багато конкурентів — блогерів, громадянських журналістів, — дотримання стандарту повноти стає тим, що дозволяє відрізнити професійну журналістику від аматорської, а суспільно важливу інформацію — від пропаганди.

 


   Модуль 8   

онлайн-курс Новинна грамотність онлайн-курс Новинна грамотність

Наталя Виговська

Ключове правило журналіста, який працює з новинами, — розмежування фактів і коментарів. Це гарантія того, що журналіст не маніпулює інформацією, він об’єктивний та неупереджений.

Це правило зазвучало по-новому 2014 року, після початку військової агресії Росії проти України (анексія Криму та участь російських військових у воєнному конфлікті на сході України). Саме тоді вперше з часів холодної війни російська влада на повну силу використала інструментарій пропаганди. Суміш реальних і вигаданих фактів разом із емоційними оцінками та інтерпретацією — ось характерні особливості сучасної російської пропаганди. Тож повернення до стандарту розмежування фактів і коментарів та оцінок бодай частково слугуватиме очищенню інформаційного простору від політичної пропаганди та інших маніпуляцій.

Але витоки цього стандарту зовсім інші. Ідеал об’єктивності в журналістиці з’явився в середині ХІХ століття у США як маркетингова стратегія нових масових газет проти старих партійних. Цієї стратегії дотримувалися й інформаційні агентства, які створювалися в той час. У такий спосіб усі вони розширяли свою аудиторію, апелюючи об’єктивними новинними повідомленнями до широкої міської аудиторії, яка мала різні політичні вподобання.

Історія, що базується на фактах (factstory), виникла в часи Громадянської війни у США 1861–1865 років. Це було пов’язано з технікою передачі інформації (коли треба було коротко повідомити про основне — див. про Правило перевернутої піраміди в розділі «Що таке новини і звідки вони беруться». Жанр історії, що базується на фактах, остаточно утвердився на початку ХХ ст. під час Першої світової війни. Вислів «факти — священні, а коментарі — вільні» фактично став догмою. «... В основі його лежало переконання, що журналіст, незалежно від свого політичного чи соціокультурного місця перебування, має в своїй кореспонденції об’єднати правду і реальність шляхом відображення фактів» [Міхаел Халер. Пошук і збір інформації: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.Ф.Іванов та А.Коль — Київ.: Академія Української Преси, Центр Вільної преси, 2006].

Факти vs коментарі

Щоб оцінити якусь подію чи явище, сформувати про неї власну думку, необхідно чітко розуміти, що ж саме сталося. У матеріалах ЗМІ інколи дуже важко з-під завалу коментарів дістатися до фактів. Ще важливіше — вміти відділяти одне від іншого. Погляньмо, що є фактами, а що — коментарями й оцінками.

онлайн-курс Новинна грамотність

Уявімо: ви вийшли з дому й дорогою до роботи побачили, як у сусідній двір з’їжджається дорожня техніка. У вас немає часу запитати, що відбувається. На роботі під час перерви ви розповідаєте, що побачили, додаючи, що дорогу у вашому дворі не ремонтували вже десять років, але ви впевнені, що комунальники приїхали ремонтувати дорогу не у вас. Крім цього, ви пам’ятаєте, що депутат від вашого округу обіцяв її зробити ще два роки тому.

Отже, що в цій історії є фактами для вас, а що — для ваших колег?

Факт № 1. Ви вийшли з дому. Це факт і для вас, бо ви це зробили, і для ваших колег, бо ви на роботі.

Факт № 2. Ви бачили дорожню техніку в сусідньому дворі. Це факт тільки для вас, а для колег це потребує підтвердження, наприклад, фото.

Факт № 3. Під час перерви ви розмовляли. Це факт і для вас, і для колег як учасників процесу.

Факт № 4. Ви повернулися до роботи. Це знову ж таки факт і для вас, і для колег.

Отже, що є фактом? Найпростіше визначення факту — це подія, явище, те, що справді сталося. Це подія або результат; реальне, а не вигадане; конкретне й одиничне на противагу загальному й абстрактному. Тобто це те, що існує або існувало. Факти, які подають ЗМІ, повинні відповідати дійсності.

У новинах журналісти мають передавати факти, чітко виділяти будь-чиї оцінки / коментування цих фактів та уникати власних оцінних суджень і висновків.

Треба пам’ятати, що до оцінного судження можна зіслизнути навіть за допомогою одного слова чи фрази («из Львова наконец-то вывезли накопившийся мусор», «Інтер», моніторинг за 6–12 лютого 2017 р.).

Часто таке трапляється в «паркетних» матеріалах («паркет» — це повідомлення про, як правило, декларативні заяви / дії високопосадовців, які не мають важливого суспільно-політичного значення; наприклад, перерізання стрічок на відкритті виставок, заяви до якихось свят, офіціоз із засідань уряду чи інших органів влади тощо). У таких сюжетах журналісти помилково вдаються до лексики урочистого стилю («заявив», «наголосив», «підкреслив», «закликав», «зауважив» тощо), яка штучно «підвищує» статус дії, що сама по собі часто взагалі не є новиною.

Порушенням стандарту вважається використання журналістами дієслів чи прикметників, які мають чіткі оцінні відтінки: «пожалівся», «пригрозив», «висловив обурення», «схвально відгукнувся», «красномовно промовчав», «охоче прокоментував, «Роман — справжній патріот і висококваліфікований журналіст» і подібні.

Ще один вид порушення — суб’єктивні оцінки й висновки самих журналістів, які значною мірою підміняють собою реальну інформацію про події, зафарбовують певні події чи персоналії, про які розповідається, негативними чи, навпаки, позитивними емоціями. Такі висновки журналістів дуже часто є спотворенням реальності, містять безпідставні узагальнення й неточності. Таким чином журналісти виступають у ролі «експертів», хоча вони не є такими ані за компетентністю, ані за визначенням (саме як журналісти новин).

За стандартами, в новинах допускається коментар того, хто має відношення до події або є компетентним експертом у темі, але не самого журналіста. Ось як це формулює викладач і журналіст Отар Довженко: «Журналіст не мусить бути експертом і не мусить брати на себе цю функцію». Будь-який коментар має бути чітко відокремлений від фактів, мати конкретний початок та завершення.

Чимало прикладів суб’єктивних журналістських оцінок і висновків можна знайти в моніторингах теленовин, які здійснює ГО «Детектор медіа» чи інші моніторингові організації, як-от Інститут масової інформації, Інститут демократії імені Пилипа Орлика.

Ось для прикладу цитати з сюжетів різних телеканалів, які містять суб’єктивні оцінки журналістів:

«А депутаты привыкли мыслить политическими требованиями, но уверяют, не корысти ради. Так в одной партии восклицают что будет с пенсиями, в другой, сокрушаются как землю продавать, но всех интересует, когда же хоть что-то появится в зале» («Інтер», моніторинг новин за 15–20 травня 2017 р.);

«Правда, отдохнувшие нардепы законодательные чудеса так и не продемонстрировали. Но кое в чем все-таки преуспели. В едином порыве лишили мандата своего коллегу Андрея Артеменко. Проголосовали причем спринтерски. А вот как и почему народные избранники пробуксовывали по важным социальным вопросам…» («Інтер», моніторинг новин за 15–20 травня 2017 р.);

«Владимира Гройсмана в Брюсселе встречают тепло и с шутками. Президент Еврокомиссии Жан-Клод Юнкер в хорошем настроении… Но разговор за закрытыми дверями серьезный» («Україна», моніторинг новин за 6–12 лютого 2017 р.);

«Попри те, що 5 % нашого ВВП нині йде на армію, держава все ж знаходитьгроші і на розбудову» (ICTV, моніторинг новин за 6–12 лютого 2017 р).

онлайн-курс Новинна грамотність

 

 Де оцінки й висновки самих журналістів припустимі?

Існують жанри, в яких журналістські висновки припустимі. Ба навіть є такі, що будуються на висновках журналіста, зроблених на основі аналізу фактів: аналітична стаття, авторська колонка, ток-шоу. Тобто коментарі й оцінки є основною цього жанру. Яка тут небезпека для споживача інформації? Наприклад, некомпетентність експертів: вони можуть бути заангажованими чи займатися виключно самопіаром. Неназвані / анонімні експерти — потужний маніпулятивний інструмент. Ось як описує проблему українських експертів директор Могилянської школи журналістики Євген Федченко: «Враховуючи, що в Україні експертне середовище знаходиться в досить зародковому стані, спеціалізованих експертів майже з жодного питання в Україні не існує. … Експертами часто є люди, які самі себе призначили експертами».

Тож найперше має бути чітко зрозуміло, чому саме ця людина коментує певну подію чи явище, на чому базується її компетенція, яке вона має відношення до того, що коментує? Лаконічний опис коментатора як «експерта» без уточнень, чому і в чому саме, має викликати цілком обґрунтований скепсис.

Інша небезпека — некоректні висновки автора, зроблені з огляду на неповну картину. Що стосується ток-шоу, то тут обговорення може повністю перейти у сферу емоційного (думка / коментар / оцінне судження), унеможливлюючи раціональний висновок.

Професійні й відповідальні друковані видання завжди виділяють матеріали, в яких висловлюється або редакційна позиція, або коментарі як думки. Як правило, це робиться шляхом відповідного оформлення або розміщення на спеціально відведених для цього шпальтах. На телебаченні та радіо розділяти факти й коментарі має журналіст / ведучий, усно позначаючи їх відповідним чином.

Підступна соціологія й цифри

Ще однією перепоною на шляху до розуміння фактів може бути їхня некоректна інтерпретація.

Здавалося б, ну що можна перекрутити, якщо точно й безпомилково навести, наприклад, результати соціологічного опитування? Утім, саме в цій сфері трапляються прикрі помилки, коли свідомо або навіть мимохіть журналісти роблять такі висновки з результатів опитувань, що їхні автори-соціологи тільки хапаються за голову. Інший бік цієї проблеми — свідоме бажання маніпулювати результатами дослідження.

Є маса порушень, яких припускаються журналісти, озвучуючи дані соціологічних досліджень. Наприклад, у матеріалах відсутні обов’язкові вихідні дані самого дослідження: де, ким, коли, в який спосіб його провели, якою була вибірка тощо. Про інші ознаки-маркери, які свідчать про некоректну подачу даних, можна дізнатися в посібнику «Опитувaння гpомaдської думки».

онлайн-курс Новинна грамотність

 Ось приклад некоректної інтерпретації фактів у новині УНН про соціологічні опитування:

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту unn.com.ua

Тут не вказано, хто провів дослідження, яка вибірка, в який проміжок часу проводилося дослідження, в яких регіонах чи містах, також не вказані формулювання запитань. Висновки журналіста спірні й доводяться сумнівними аргументами. Журналіст оперує не фактами, а інтерпретаціями.

Як іще може виглядати маніпуляція результатами? Ось, наприклад, некоректна інтерпретація даних від центру соціальних досліджень «Софія».

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту podrobnosti.ua

Телеканал «Інтер» 7 червня 2017 року озвучив дані про те, за кого би проголосували українці, якби вибори Президента відбулися сьогодні. У цей же матеріал автори окремо додали ще одну інформацію: міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, екс-прем’єр міністр України Арсеній Яценюк та секретар РНБО Олександр Турчинов є «найбільш нелюбими політиками».

«В антирейтинг по данным центра “София”, попал представитель “Народного фронта” — министр внутренних дел — Арсен Аваков. 82 процента избирателей не хотели бы видеть его во власти. Как и секретаря РНБО — Александра Турчинова и лидера партии “Народный фронт” Арсения Яценюка», — повідомили в новині. Та насправді, за даними дослідження, міністр МВС перебуває в середині списку довіри українців до політиків (на момент опитування), і його показники недовіри на 12 % нижчі, ніж у Президента України Петра Порошенка.

Ще один приклад — маніпуляції заголовками. Як-от заголовок «Более 40 % украинцев хотят жить при диктатуре» на сайті «Лівий берег», який перекручує дані, отримані соціологами. У самому дослідженні, як і в тексті новини, йшлося про таке: «24 % украинцев считают, что при определенных обстоятельствах авторитарный режим может быть лучше демократического, а для 17 % это не имеет значения». Більше того, авторка дослідження Ірина Бекешкіна повідомила, що про диктатуру в опитуванні не йшлося, тож чому соціологічні дані трактували саме так, невідомо.

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту lb.ua

Пам’ятайте, що сумнівна інтерпретація фактів (зокрема й цифр) — це не коментар (думка), а маніпуляція.

Також хибну картину може створювати вибірковий підбір цифр (і замовчування частини інформації) або оприлюднення частини результатів дослідження.


  Модуль 9  

онлайн-курс Новинна грамотність
онлайн-курс Новинна грамотність

Наталя Виговська

Невчасно подана новина не є новиною — це основне правило оперативності. Середня тривалість життя новини — 24 години. Хоча поява інтернету й онлайн-видань змінили поняття оперативності, яке існувало в добу традиційних медіа. Сучасні технології дозволяють оприлюднювати новини в режимі реального часу.

Оперативність — це своєчасна подача інформації, яка відповідає вимогам даного моменту; є доречною й актуальною. Найкращий приклад своєчасної оперативної інформації — прогноз погоди, який постійно оновлюється.

Дотримання цього стандарту дозволяє аудиторії отримати інформацію, яка допомагає приймати максимально ефективні рішення.

ЗМІ прагнуть будь-яку новину знаходити й повідомляти своїм користувачам раніше за конкурентів. Але це може призвести до порушення інших стандартів, бо швидкість — поганий радник у питаннях точності, повноти, а часто й достовірності. З іншого боку, в редакціях є свої перестороги, як мінімізувати помилки. Подати неповну, але вкрай важливу інформацію, припустимо, а от недостовірну — ні.

 Як оперативність реалізують на телебаченні, в онлайні та у друкованих ЗМІ?

онлайн-курс Новинна грамотністьТБ

Будь-яку новину дня треба подати в підсумковому випуску цього ж дня, крім тих, які сталися вже після випуску новин. Медіатренер і медійний експерт Ігор Куляс так каже про оперативність для ТБ: «Кожна новина повинна потрапляти до найближчого випуску в найдосконалішій формі з можливих на цей час».

онлайн-курс Новинна грамотністьОнлайн

Інформаційні агенції подають новину одразу ж, майже в режимі реального часу, те ж стосується й онлайн-медіа. В інтернет-журналістиці «оперативність» — один із головних критеріїв, аудиторія хоче читати новини в той момент, коли вони відбуваються.

За точність інформації, яку подають ЗМІ, відповідає насамперед репортер. У разі, якщо оперативно неможливо взяти коментар однієї зі сторін, редакція має докласти зусиль до того, щоби викласти цю точку зору принаймні протягом доби.

Чи можна пожертвувати якістю заради оперативності? Анна Цуканова з Agence France Press пояснює, чому це неможливо: «Швидкість ніколи не може випереджати за важливістю достовірність і правдивість інформації. Якщо є якийсь сумнів, що цікава інформація, яка може вартувати термінового повідомлення, відповідає дійсності, ми краще зачекаємо, перевіримо її ще з якогось джерела і не дамо її, поки не будемо впевнені, що воно так і є».

онлайн-курс Новинна грамотністьГазети

У сучасних умовах стандарт «оперативності» для газет модифікується: це сайти можуть публікувати новини в реальному часі, газета в цьому плані програє, бо потребує часу на друк і розповсюдження. Особливо якщо йдеться про тижневики. Краще, щоби частина контенту була не новинною, а аналітичною: писати не лише про те, що вже сталося, а й про те, чого чекати. Досягти цього можна й за допомогою новин, які стануться найближчим часом, і за допомогою якісної аналітики, яка узагальнює й надає перспективу з огляду на подію, що відбулася цього тижня.

Коли оперативність може почекати

Не завжди в журналіста є можливість одразу отримати всі коментарі, необхідні для збалансованої подачі матеріалу. Як правило, в редакціях є універсальні стандарти щодо цього. Наприклад, в онлайн-редакціях бажано, щоби коментар другої сторони з’явився не більш ніж через 12 годин, у телевізійних новинах чи газетах мають також проговорити, чи звернулися вони по необхідний коментар і коли він має бути.

Журналісти майже щодня стикаються з дилемою оперативність vs підтвердженість. Наприклад, у березні 2015 року низка ресурсів із посиланням на власні джерела опублікувала інформацію про загибель молодшого сина екс-президента України Віктора Януковича. У прес-службі Партії регіонів зберігали мовчання; не коментували ситуації і спікери цієї політичної сили. З анонімних джерел надходила інформація, що Віктор Янукович-молодший загинув у Росії, й наводилися обставини загибелі. Ці обставини відповідали реальній аварії, про яку повідомило російське МНС, але без прізвища загиблого. У Росії не підтверджували й не спростовували, що йдеться про Януковича-молодшого. Наводили інше ім’я — Віктор Давидов. Минуло трохи часу, перш ніж з’ясували, що саме на це ім’я начебто видано російський паспорт Януковича-молодшого. Зрештою, через три доби про смерть Віктора Януковича-молодшого заявила прес-служба Партії регіонів, припинивши інсинуації. Різні ЗМІ на різних етапах цього марафону ухвалювали рішення публікувати новину про смерть залежно від того, скількох джерел, прямих чи опосередкованих, їм було достатньо. У цій історії можна ретроспективно подивитися, як надходили подробиці, які дедалі більше переконували в тому, що загиблий — таки син екс-президента.

Оперативна подача новин впирається в дотримання інших стандартів, про які йдеться в рамках цього курсу, й нерідко суперечить їм. Але чого варта оперативність, якщо вона не підкріплена, наприклад, точністю чи повнотою?

«Запізнілі» події

Часто інформація із зони бойових дій чи з окупованих територій, до яких доступ українських журналістів обмежений, надходить із запізненням. Про певні події може ставати відомо не в день самої події, а набагато пізніше. З погляду стандарту оперативності подачі інформації така інформація має оприлюднюватися тоді, коли стає відомою.

Обов’язково при цьому слід підкреслювати, що подія сталася раніше (а не сьогодні), але сьогодні про неї стало відомо. Також журналіст має докласти зусиль для з’ясування точної дати й часу події, звернувшись до її учасників чи очевидців


  Модуль 10  

онлайн-курс Новинна грамотність

   Діана Дуцик            Зоя Красовська           

Діана Дуцик                     Зоя Красовська

28 листопада 2000 року лідер Соціалістичної партії України, екс-спікер парламенту Олександр Мороз оприлюднив записи розмов, які передав йому охоронець тодішнього Президента України Леоніда Кучми Микола Мельниченко. На плівці голоси, подібні до голосів тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, самого Леоніда Кучми та глави його адміністрації Володимира Литвина, нібито обговорювали, як позбутися опозиційно налаштованого відомого українського журналіста Георгія Гонгадзе. Незважаючи на те, що ця інформація мала ефект бомби, яка розірвалася, українські телеканали у вечірніх випусках новин обмежилися туманними повідомленнями з цього приводу. Ніхто не знав, як реагувати на те, що Президента твоєї країни звинувачують фактично в замовленні вбивства. Суспільство лише згодом потроху почало дізнаватися важливу інформацію, яка змінила хід сучасної історії в Україні.

Що таке суспільно важлива інформація

Але цей приклад — не єдиний, коли медіа замовчують ту чи іншу важливу інформацію. Перші ніж перейти до прикладів замовчування, з’ясуймо, що ж таке суспільно важлива інформація.

Українське законодавство чітко не пояснює цього терміна, хоча він є в низці профільних законів, зокрема в законах «Про інформацію» та «Про доступ до публічної інформації». Так, у Законі «Про інформацію» стаття 29 називається «Поширення суспільно необхідної інформації». Вона містить такі положення:

«1. Інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона  є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

2. Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо».

Комітет з етики Британської спілки журналістів (NUJ) пропонує низку критеріїв, які визначають важливість і значущість інформації [Ричард Карвер. Свобода інформації. Теорія та практика]:

  • виявлення чи викриття злочину / серйозного проступку;
  • захист суспільного здоров’я чи безпеки;
  • запобігання введенню в оману громадськості певними твердженнями чи діями з боку особи чи організації;
  • викриття неналежного використання державних коштів чи інших форм корупції в державних органах;
  • розкриття потенційних конфліктів інтересів у тих, хто посідає владні і впливові місця;
  • викриття жадібності корпорацій;
  • викриття лицемірної поведінки тих, хто займає високі посади.
онлайн-курс Новинна грамотність

   

На що може вплинути суспільно важлива інформація? Чому її оприлюднення має велике значення в різних суспільствах? Медіаюристка Наталія Петрова у своїй книжці «Медіаправо» звертає увагу на кілька аспектів [Наталія Петрова, В'ячеслав Якубенко. Медіаправо для студентів факультетів / відділень журналістики. — К., 2007]. Зокрема, така інформація сприяє розгортанню громадських дискусій із нагальних питань життя країни. Вона допомагає підвищити рівень підзвітності владних структур у процесі прийняття рішень про розподіл суспільних благ. Громадяни, отримуючи важливу інформацію, можуть ухвалювати важливі рішення усвідомлено. Така інформація може допомогти уникнути подальших зловживань у різних сферах.

Дещо про історію цензури в незалежній Україні

У радянські часи всі знали: коли телебачення транслювало балет «Лебедине озеро» —  трапилося щось важливе, але комуністична пропаганда не вважала за необхідне доносити цю інформацію до населення. Один із найяскравіших прикладів замовчування того часу — аварія на ЧАЕС. Про неї в СРСР повідомили тільки за півтори доби, набагато пізніше, ніж у світових медіа. Коли ж у новинах СРСР почали висвітлювати трагедію, то інформацію подавали оптимістично, применшуючи небезпеку наслідків аварії та вдаючи, що ситуація повністю контрольована. В результаті люди не могли убезпечити себе, тож число постраждалих виявилося значно більшим, ніж у разі адекватного інформування.

Утім, незважаючи на пряму конституційну заборону цензури (стаття 15 Конституції України), в історії незалежної України було також чимало прикладів, коли медіа замовчували важливі теми, факти й події, зазнавали цензури й піддавалися владі власників, а також вдавалися до самоцензури.

_______________________________

Цензура — це вимога до учасників інформаційних процесів попередньо узгоджувати з державними органами, іншими організаціями або фінансовими групами зміст повідомлень та матеріалів у засобах масової інформації з метою контролю та обмеження, накладення заборони на поширення повідомлень / матеріалів або їх частин

 

(визначення Комітету Міністрів Ради Європи).

_______________________________

Найбільше свободи слова в незалежній Україні було в період президентства Леоніда Кравчука. У цей час молода держава звільняється від радянської цензури, переходить до нових форм власності медіа (в СРСР усі ЗМІ були партійними). Виникає багато нових медіа, деякі з них існують досі. З приходом до влади Леоніда Кучми фактично закладаються основи сучасної української медіасистеми — починається процес олігархізації ЗМІ. Фінансово-промислові групи, накопичивши достатньо капіталу, усвідомлюють, яку владу їм дають медіа, й починають або скупати наявні, або створювати свої ЗМІ. Вони успішно використовують медійний інструмент для досягнення політичної влади в країні. Одним із таких олігархів того періоду був Павло Лазаренко, який став прем'єр-міністром України (згодом був засуджений у США за відмивання коштів).

Проте найпотужніший тиск на ЗМІ за всю історію незалежної України здійснювався на початку 2000-х, за другої президентської каденції Леоніда Кучми. Так, за результатами опитування 727 журналістів по всій Україні в листопаді 2002 року, яке провела соціологічна служба Центру Разумкова за сприяння Національної спілки журналістів та інтернет-видання «Телекритика» (нині «Детектор медіа»), 86,2 % журналістів визнали існування політичної цензури. Щодо виду цензури, то найбільший відсоток (58,3) назвали «самоцензуру, викликану побоюванням негативних наслідків публікації тих чи інших матеріалів». На другому місці — «вилучення редактором небажаних, із політичної точки зору, фрагментів авторського тексту, редагування, яке суттєво міняє його політичні акценти». На третьому — «проведення керівництвом характерних бесід з журналістами, в яких висловлюються побажання щодо необхідного характеру висвітлення тих чи інших політичних подій, діяльності державних та політичних діячів». А 50,8 % заявили, що вони стикалися з прямими вказівками керівнику ЗМІ чи журналісту з державного органу [Жданов И., Якименко Ю. Сумерки свободы слова: Свобода слова и политическая цензура в Украине в экспертных оценках украинских журналистов // «Зеркало недели». — № 47, 7 декабря 2002]. 4 грудня 2002 року відбулися парламентські слухання на тему: «Суспільство, ЗМІ, влада: свобода слова і цензура в Україні», у результаті яких Верховна Рада прийняла постанову, визнавши, що в Україні існує цензура.

Пік тиску припав на кінець президентства Леоніда Кучми, коли були запроваджені так звані темники для ЗМІ. Що це таке?

Темники — це секретні інструкції Адміністрації Президента Кучми менеджерам українських ЗМІ, в яких нав'язувалися певні інтерпретації подій та містилася заборона на демонстрацію низки осіб (у першу чергу це стосувалося опозиційних політиків, як-от Віктора Ющенка) та подій. Приклади таких темників зібрав журналіст Вахтанг Кіпіані у книжці «Влада тьми і темників».

 Тиск на медіа в той час здійснювався в інтересах Адміністрації Президента Кучми, партії СДПУ(о) і згодом пропрезидентського блоку «За єдину Україну». Глава АП Віктор Медведчук стверджував, що не допустить у 2004 році перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах. Найрейтинговіші канали примусово працювали в інтересах кандидата від влади Віктора Януковича, спотворюючи та замовчуючи альтернативну позицію. Через цензуру в жовтні 2004 року з телеканалу «1+1» звільнилося семеро журналістів. За словами одного із засновників «1+1» Олександра Роднянського, канал змушений був працювати на Януковича під тиском позбавлення ліцензії на мовлення.

За президентства Віктора Януковича (2010–2014) також здійснювалися спроби тиску на ЗМІ, а його оточення почало вибудовувати свою систему потужних медіахолдингів.

Про що й чому часом мовчать українські телеканали сьогодні

Одним із критеріїв незалежної й професійної редакційної політики ЗМІ є відсутність замовчаних важливих тем, фактів чи думок. Але наразі не можемо назвати жодного українського телеканалу, який би не вдавався в різний період свого існування до замовчання тієї чи іншої важливої інформації. Про це свідчить багаторічний і системний моніторинг українського телепростору, який здійснює ГО «Детектор медіа».

Причини замовчування важливої інформації в медіа можуть бути різні. Зокрема це:

  • цензура власника;
  • цензура влади;
  • самоцензура;
  • непрофесійність журналістів (зокрема невміння вибирати з потоку інформації найважливіші новини).

Інколи накладаються кілька причин. Окрім того, важливі теми часто губляться у величезному потоці сенсаційних новин. Адже саме сенсації, кримінал, секс, гроші — теми, які дають телеканалам більші рейтинги, а сайтам — більше переглядів. Невимогливість аудиторії також породжує неякісний контент. Запит на важливу і якісну інформацію має формувати, зокрема, й глядач / читач / слухач, тобто суспільство.

Яку інформацію найчастіше замовчують медіа? Як правило, це та інформація, яка може дратувати медіавласників чи владу. Якщо підсумувати результати моніторингів ГО «Детектор медіа», можна виділити кілька ключових тем, які замовчувалися в різні періоди незалежної України. Це, зокрема:

  • масові акції протесту (в період президентства Леоніда Кучми телеканали, наприклад, не висвітлювали заяв учасників акції «Україна без Кучми», а якщо й давали про цей протестний рух інформацію, то лише в негативному ключі, радикалізуючи його та порівнюючи подекуди навіть із фашистами);
  • наступ на свободу слова та порушення прав журналістів (ця тенденція була за президентства і Кучми, і Януковича);
  • заяви й дії міжнародної спільноти з приводу подій в Україні (особливо замовчувалася такого роду інформація на деяких телеканалах під час Революції гідності).

Цей перелік не вичерпний. Він може змінюватися залежно від ситуації в країні. Як правило, кількість замовчаних тем зростає в політично активні періоди, зокрема під час виборів. Так було й під час Помаранчевої революції (коли тодішні опозиціонери, наприклад, Ющенко й Тимошенко, практично не мали доступу до телеефіру) та Революції гідності (коли деякі центральні канали, такі як «Інтер», радикалізували протестувальників, не надаючи їм можливості пояснити свою позицію).

Ось, до прикладу, короткий перелік замовчаних тем усіма центральними телеканалами в травні 2017 року (за результатами моніторингу ГО «Детектор медіа»):

  • Інтерпол зняв із міжнародного розшуку Арбузова (18 травня).
  • На мітингу Московського патріархату під ВР священник роздавав протестувальникам гроші (19 травня).
  • В Україні в 2016 році погіршилася ситуація з дотриманням прав людини — Українська Гельсинська група (19 травня).
  • У 2016 році Україна посіла одне з останніх місць серед країн світу з дотримання прав власності — Українська Гельсинська група (19 травня).

 

Війна й замовчані теми

Із початком бойових дій на сході України робота українських журналістів суттєво ускладнилась. І це пов’язано не лише із фізичною безпекою тих, хто працює безпосередньо на лінії вогню. Постає чимало етичних і моральних дилем: що висвітлювати, а що ні. Найбільше помилок журналісти робили в перші місяці війни. Та за деякий час усі дійшли згоди, що є дані та факти, яких не можна оприлюднювати.

Так, журналісти не повинні у своїх матеріалах розкривати для ворога ті дані, якими він може скористатися проти українських військових:

  • точні дані про переміщення й місця дислокації військ чи окремих підрозділів; точні дані про кількість військових на різних ділянках бойових дій;
  • точні дані про види й кількість озброєння конкретних підрозділів;
  • інформація про плани командирів, про тактику ведення бойових дій тощо.

Проте потреба не розголошувати інформації, що може містити військову таємницю, зашкодити життю та здоров’ю бійців і цивільного населення, сприяла посиленню самоцензури. Журналісти зізнавалися: щоб не псувати іміджу армії у країні, що воює, вони свідомо не повідомляли про відомі їм факти мародерства, мовчали про випадки зловживання алкоголем у війську, поки ця проблема не набула більшого масштабу тощо.

Згадаймо справу «Торнадо». Учасників добровольчого батальйону, які брали участь, зокрема, в запеклих боях за Іловайськ, засудили за звинуваченням у викраденні, утриманні, катуванні людей та інших важких злочинах. Їхню провину доведено судом, є численні покази свідків. Але засуджені досить наполегливо заперечували свою провину й відкидали звинувачення. На хвилі героїзації добробатів і замовчування злочинів, скоєних військовими, їхня версія мала чималу підтримку. Тож у суспільстві, попри наявність вироку суду, досі немає розуміння: цей процес є тиском влади на незручних чи справді люди у військовій формі здійснювали ті страшні злочини, в яких суд їх визнав винними.

Українські ЗМІ також украй мало інформації подають про ситуацію на непідконтрольних Україні територіях Донецької та Луганської областей та в анексованому Криму. Не можна сказати, що вони спеціально замовчують такого роду інформацію, адже є об’єктивні причини: для багатьох українських журналістів візит на окуповану територію становить реальну загрозу для життя, а деякі просто не можуть легально туди потрапити через обмеження в’їзду сепаратистами. Окрім того, будь-яка «легальна» робота в Криму чи в ОРДЛО передбачає отримання документів, а отже й певну співпрацю з «офіційними» органами тих регіонів, що наше суспільство часто сприймає як зраду.

***

Якщо суспільство не отримує суспільно важливої інформації, йому складно робити висновки про те, що відбувається, і приймати правильні рішення, наприклад, під час виборів чи референдуму. Таким суспільством легше маніпулювати. 

 


  Модуль 11  

онлайн-курс Новинна грамотність
онлайн-курс Новинна грамотність

 Тарас Назарук

Якщо нині відкрити карту Google і подивитися на Україну, то нічого незвичного в її кордонах ми не побачимо. Проте, змінивши українську версію тієї ж карти на російську, ми одразу помітили би, що півострів Крим на ній відокремлений від решти території України лінією кордону. Версія, розрахована на користувачів із Росії, показує анексований Крим територією Російської Федерації. Існує ще й третя версія українсько-російського кордону на картах Google для міжнародної аудиторії. Наприклад, користувач із Польщі побачить на карті особливу пунктирну лінію між Кримом та Херсонською областю.

Таких прикладів із мінливими кордонами різних країн світу в Google Maps існує, щонайменше, кілька. Коли сервіс визначає, який кордон вам показати, він орієнтується не на норми міжнародного права чи, скажімо, ухвали ООН. Коли Google вирішує, що вам показати, він орієнтується на вас. Отже, все, що поза вашими знаннями, вам невідоме. А можливо, саме там буде те, що вам потрібно.

Персоналізація стала ключовою особливістю більшості популярних інтернет-сервісів. Залежно від того, що про вас знають, вам запропонують інформацію тією мовою, в тому часовому поясі та в тій валюті, які вам найбільше підходять.

З одного боку, це зручно — для чого вам за запитом «піца» знати про піцерію в Нью-Йорку, якщо ви шукаєте, де поїсти в Дніпрі? Та крім найближчої піцерії, сервіс ще й вирішить, які кордони держав, яка мова і які ключові новини вам підходять найбільше. Все, що ми дізнаємося з пошукових систем, відфільтровано персонально для кожного з нас. А те, що відбувається поза цими фільтрами, не потрапляє до нашого поля зору. Тому новини, які ми читаємо, не показують нам повної картини подій у світі. Ця картина сформована бульбашкою фільтрів.

Можна виокремити три рівні, на яких фільтруються новини, які ми читаємо в інтернеті.

Редактор-людина

Редактори новинних сайтів визначають, що, коли та в якій послідовності публікувати. Залежно від того, на які новини зверне увагу й на чому наголосить редактор, здебільшого формується наша інформаційна картина подій у світі. Наприклад, якби редактор обирав лише заяви Кабінету міністрів про сміття у Львові, ми би не знали позиції місцевої влади. А отже, не розуміли би, що довкола цього питання точиться дискусія.

Для того щоб редакторська робота була максимально якісною і не містила помилок, що суттєво викривлюють розуміння подій, медіакомпанії розробили основні стандарти інформаційної журналістики, про які детальніше розказано в попередніх розділах. Проте сучасні технології впливають на дотримання цих стандартів журналістами.

На багатьох новинних сайтах основними стандартами стали не достовірність і точність, а оперативність, а під її впливом — і клікабельність. Навіть якщо в новині є помилки, їх виправлять згодом, а першу новину з яскравим і коротким заголовком треба швидко опублікувати. Тоді вона має більше шансів потрапити в новинні агрегатори, матиме кращу позицію в пошукових системах, а отже приведе більшу аудиторію на сайт. Тому редактор новинної стрічки працюватиме найперше над тим, щоби ви клікнули на заголовок. А вже потім — над тим, щоби текст новини відповідав заголовку.

У гонитві за кліками низка недобросовісних сайтів використовують так звані клікбейтні заголовки (від англійського clickbait). У них інформація зазвичай подана неповною або викривленою. Часто їх автори використовують гучні фрази, які мають переконати в унікальності інформації, розміщеної під заголовком. Також до тексту можуть додати зображення, що не відповідає його змісту, але формує певне хибне уявлення.

онлайн-курс Новинна грамотність

 

 Редактор-алгоритм

«Ти хочеш відповідь, а не мільйони веб-сторінок» — під таким гаслом працює алгоритм Google. Основою цієї, а також інших пошукових систем є створення рейтингу сторінок на основі посилань. Пошуковик індексує сторінки в мережі та визначає їхній зміст, а також скільки та які посилання є на цих сторінках. Якщо на сторінку з потрібним користувачеві ключовим словом посилаються найбільше, то вона з’являється в результатах пошуку першою.

Цю революційну технологію вперше використав Google, що дозволило компанії швидко обійти своїх конкурентів, зокрема Yahoo!. Проте пошуковий алгоритм не є статичним і, що важливо, прозорим. Він постійно оновлюється, однак деталі цих оновлень компанія практично не розголошує з огляду на комерційну таємницю. Після серії оновлень Google вдалося усунути з результатів пошуку шахрайські сторінки, які розміщали максимально велику кількість ключових слів або штучно збільшували кількість посилань з інших сайтів (так звані ферми лінків). Пізніше Google інтегрував у пошукові результати сайти з різними типами контенту — новини, відео, зображення — додав підказки можливих пошукових слів, навчився реагувати на одруківки й визначати контекст, у якому вжито слово.

Ключові фільтри почали доволі ефективно відсіювати нерелевантні результати. Ці фільтри були створені на основі поведінки всіх інтернет-користувачів та пошукової системи. Оскільки слово «піца» може бути вжито на мільйонах сторінок у мережі, пошук найбільш релевантного відбувається за сотнями параметрів. Згодом Google та інші пошукові системи почали враховувати поведінку окремих користувачів, наприклад, дані про користувача з Twitter та Facebook, його розташування, історію пошуків, відвіданих сайтів тощо. Таким чином, пошук став максимально наближеним до того, що ми вже раніше бачили або читали. Персоналізований пошук дає нам у відповідь новини, про які ми знаємо і які хочемо почитати. Складніше з тими новинами, про існування яких ми не знаємо.

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту Google News (укр)

 

онлайн-курс Новинна грамотність
Скріншот сайту Google News (ru)

Про те, наскільки багато про нас знають у мережі та наскільки деталізованою є бульбашка фільтрів, що формує наші знання про події у світі, свідчить проект Browsing Histories.

У серпні 2016 року учасники лабораторії Share Lab та організації Tactical Tech у Берліні отримали доступ до історії браузера одного інтернет-користувача за квітень — липень 2015 року та спробували визначити, як багато вони зможуть дізнатися про нього на основі лише посилань на сайти, які він відвідував. Ним виявився швейцарський журналіст під іменем J. B. Зі знайдених даних вдалося дізнатися не тільки ім’я, професію чи місце перебування цієї людини, але й відтворити дві години з її життя: коли й де вона прокинулася, що зазвичай робить уранці й хоче зробити впродовж дня. Ці залишені нами цифрові сліди впливають на те, які новини та які новинні сайти ми побачимо.

Ба більше, персоналізація алгоритмів, попри постійне оновлення, не є досконалою та може штучно створювати протилежний ефект і усувати з нашого інформаційного поля цікаву для нас інформацію.

У 2014 році американський журналіст видання Wired Мет Гонан впродовж 48 годин «лайкав» усе, що з’являлося у його фейсбук-стрічці, — дії та публікації друзів, пропозиції сторінок, рекламні оголошення тощо. Дуже швидко з його стрічки зникли звичайні дописи друзів, натомість вона заповнилася промоційними кампаніями брендів і політиків.

Через постійне натискання на кнопку «подобається», соціальна мережа перетворилася на місце, яке подобатися не може. Відтоді алгоритм соціальної мережі суттєво змінився, однак приклад Мета Гонана доводить, що цей алгоритм здатний скеровувати нас у нецікавому для нас напрямку.

Вірусний редактор

Вочевидь, у кожного з нас інколи з’являється відчуття, що в Facebook усі говорять на одну й ту ж тему? Або ж що у стрічці постійно повторюються речі, про які ми вже читали. Так відбувається, оскільки на додачу до алгоритму соціальної мережі нашу стрічку формує вірусний редактор.

Концепцію «вірусного редактора» у 2011 році запропонував російський дослідник і теоретик медіа Андрій Мірошниченко. Він називає це штучним інтелектом, визначальними чіпами в якому є самі інтернет-користувачі. Чим більше певну новину читають, коментують і, головне, поширюють у мережі, тим більша ймовірність, що ми її теж прочитаємо. Водночас кожен користувач може прокоментувати, доповнити чи скоригувати цю новину.

Таким чином, від того, скільки та які користувачі мережі цю новину поширюють, залежить, коли та в якому форматі вона потрапить до нас. На думку Мірошниченка, випадкові або ж кардинально протилежні позиції відсіюються вірусним редактором на користь найбільш популярних суджень. Повторюється те, що найпопулярніше серед наших друзів і знайомих. Це може бути новина про запровадження безвізового режиму із країнами Шенгенської зони або ж фейк про закриття кордону з Польщею. Теоретик Ден Ґілмор називає це явище «ефектом камери з відлунням»: коли копії однієї новини повторюються настільки часто, що створюється інформаційний шум, через який важко помітити неточності чи вади самої новини.

Новинним виданням дедалі важче конкурувати з соціальними мережами в оперативності. Кожен із мільйонів користувачів є водночас автором, який може опублікувати щойно побачене, та частиною мережі, яка може поширити цю новину. Тисячі журналістів не витримують конкуренції. Вірусний редактор донесе до користувача новини швидше, ніж журналісти, які самі дедалі частіше дізнаються про найважливіші події через вірусний редактор соцмереж.

Однак є те, що роблять журналісти і з чим не справляється вірусний редактор, — це вибирати ключову інформацію та якісно формувати загальну картину, дотримуючись точності, оперативності, балансу думок, повноти інформації чи актуальності. Журналістика здатна формувати порядок денний, визначати тенденції, планувати теми для висвітлення, тимчасом як вірусний редактор лише реагує на те, що вже відбулося. Якщо алгоритми інтернет-сервісів, вірусний редактор і бульбашка фільтрів створюють картину світу, яка вам має сподобатися, то якісно підготовлена добірка авторитетних ЗМІ може показати світ ширшим — таким, яким його бачать інші.

Ці обмеження не є новаціями, що виникли з інтеграцією інтернет-технологій у наше життя. Однак нові технології, які позитивно вплинули на розвиток комунікації, також посилили вплив цих обмежень.

Реагуючи на такі ризики, Facebook, Google чи Twitter намагаються протистояти фейковим новинам у своїх сервісах. Особливо гостро про це заговорили у 2016 році після референдуму у Великій Британії про вихід із ЄС та перемоги Дональда Трампа на виборах президента США. Під час цих кампаній стало очевидно, як легко та з яким значним впливом фейкові повідомлення можуть поширюватися і впливати на голосування. Тому спільно з журналістськими й фактчекінговими організаціями інтернет-гіганти тепер створюють і підтримують ініціативи (наприклад, First Draft News), що намагаються виявляти і знижувати вплив фейкових повідомлень, які поширюються на їхніх сторінках.

 


  що почитати  

⇒     Вайшенберг З. Новинна журналістика: Навчальний посібник / За заг. ред. В.Ф.Іванова. – К.: Академія української преси, 2004. – 262 с.

⇒     Вальтер фон Ла Рош. Вступ до практичної журналістики: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.Ф.Іванова та А.Коль. – К.: Академія Української Преси, 2005. – 229 с.

⇒     Вейс М. Померанцев П. Повелителі брехні: інформація, культура та гроші на службі Кремля [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://krytyka.com/ua/articles/povelyteli-brekhni-informatsiya-kultura-ta-hroshi-na-sluzhbi-kremlya

⇒     Вказівки продюсерам Бі-Бі-Сі. – К.: “К.І.С.”, 1998. – 228 с.

⇒     Дейвіс Н. Новини пласкої Землі. – К.: Темпора, 2011. – 548 с.

⇒     Ламбет Э. Приверженность журналистскому долгу. Об этическом подходе в журналистской профессии / Э. Ламбет. – М. : Нац. ин-т прессы : ВИОЛАНТА, 1998 / http://pdf.usaid.gov/pdf_docs/pnack517.pdf

⇒     Публіцистика. Масова комунікація: Медіа-енциклопедія / За заг. ред. В.Ф.Іванова. – К.: Академія Української Преси, Центр вільної преси, 2007. – 780 с.

⇒     Рендол Д. Універсальний журналіст. – К., 2007. – 288 с.

⇒     Штромайєр Г. Політика і мас-медіа / Г. Штромайєр. — К. : Вид. дім «Києво- Могилянська академія», 2008.

⇒     Iggers J. Good News, Bad News: Journalism Ethics And The Public Interest (Critical Studies in Communication and in the Cultural Indust). - Westview Press, 1999.